Книжковий дворф
📖 «Левада Чорного Лебедя» ✍🏻 Девід Мітчелл Я дуже люблю Девіда Мітчелла, але ця книга все одно змогла мене приємно здивувати. Замість звичних для автора масштабних конструкцій, хитросплетінь і складних літературних головоломок, як от в «Тисячі осеней Якоба Де-Зута» чи «Атласі хмар», маємо історію одного року з життя тринадцятирічного Джейсона Тейлора. 1982 рік, англійське провінційне містечко, школа, родина, перші закоханості, дружба, булінг, сором, страхи та нескінченні спроби зрозуміти, ким ти взагалі хочеш бути. Джейсон — хлопець із заїканням, яке він намагається приховувати, а ще потайки пише вірші під псевдонімом, бо ж для нинішньої молоді це крінж. Він дуже уважний до всього, що відбувається навколо, постійно аналізує людей, їхні слова та вчинки, але водночас сам страшенно боїться стати об’єктом чужих насмішок. Йому доводиться маневрувати між шкільною ієрархією, бажанням бути прийнятим, власними переконаннями та необхідністю іноді вдавати когось іншого, аби не показувати свою вразливість. Думаю, багатьом з нас це знайомо І ось за цим спостерігати було неймовірно цікаво. Мітчелл дуже точно передає підліткову психологію: ту болісну чутливість до чужої думки, перебільшене значення найменшої образи, незграбність у спілкуванні, бажання здаватися дорослішим і водночас абсолютне нерозуміння того, як узагалі працює цей дорослий світ. У тринадцять років навіть звичайна розмова може перетворитися на катастрофу, а невдале слово — на подію, яку ти прокручуватимеш у голові ще кілька днів. На приклад я досі прокручую в голові кару факапів років, коли була підліткою. І автор чудово це розуміє. Також сподобалося, як поступово розкривається родинна історія Тейлорів. За зовнішньою буденністю ховаються напруження, невисловлені образи та проблеми, які Джейсон не завжди здатен зрозуміти, але дуже добре відчуває. Паралельно з його особистим дорослішанням змінюється і світ навколо: країна переживає війну, до речі, зі згадками срср та сраної русні в тому числі. Ще у містечку виникають конфлікти через нових мешканців, а звичне життя поступово втрачає свою показову стабільність Мені також дуже сподобалася структура роману. Тринадцять розділів — тринадцять окремих епізодів, які складаються в цілісну історію дорослішання. Тут немає потреби постійно підкидати читачеві повороти. Мітчелл уміє зробити захопливою навіть звичайну подію, якщо подивитися на неї очима людини, для якої цей досвід новий Під час читання неодноразово згадувала «Життя хлопця» Роберта Маккеммона. Мені здається, між цими романами є особливий емоційний зв’язок. Обидва дозволяють подивитися на світ очима хлопця, який поступово відкриває для себе його складність, жорстокість, несправедливість і водночас красу. В обох є відчуття певного часу й місця, маленького світу, який насправді виявляється значно більшим, ніж здавався спочатку. Щоправда, Маккемон додає до своєї історії містики, загадок і майже казкової атмосфери американського півдня, тоді як Мітчелл працює з набагато приземленішою, реалістичною буденністю англійського містечка. Але в обох випадках мене найбільше чіпляє саме те, як змінюється дитяче сприйняття світу І, звісно, моє улюблене — мова Мітчелла. Його спостереження, гумор, точні формулювання та вміння помічати речі, повз які інший автор міг би спокійно пройти, вкотре нагадали, чому я так люблю його прозу Дуже тепла, місцями смішна, місцями болюча історія, після якої хочеться трохи посидіти й подумати про власне тринадцятиріччя. Про людей, якими ми тоді намагалися здаватися, про тих, ким насправді були, і про те, скільки всього нам довелося пережити, перш ніж ми стали собою. Мітчелл знову в саме серденько. І тепер я чекаю його наступні видання Видавництво Жорж 🌟