Історія та пам'ятьвживую

Открыть в Telegram · @uinp_gov

Факты

Последние посты

Історія та пам'ять

Памʼяті солдата-артилериста Тараса Цьоми (позивний «Цвях») Війна забрала в нього майбутнє - щасливі сімейні ранки та вечори, досягнення у роботі, неймовірні враження Тарас народився 29 жовтня 1999 року в селі Великі Бережці Тернопільської області. Вищу освіту здобув у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Працював учителем фізики й астрономії Кременецької школи №5, був гравцем футбольної команди "ВелБер" (с. Великі Бережці), що бере участь у чемпіонаті з футболу Кременецького району. Згодом перебрався до Білої Церкви на Київщині до коханої дівчини. Служив у артилерійському дивізіоні 210-го окремого штурмового полку. Загинув 22 жовтня 2026 року. Похований у рідному селі. Честь і вдячність Захисникові! Євген Букет Фото з сімейного архіву, Кременецька районна державна адміністрація Підготовлено онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform спільно з Українським національним агентством Укрінформ та Українським інститутом національної памʼяті

Історія та пам'ять

Пам'яті захисника Станіслава Іванова (позивний «Ґрут») «Мені є за що боротися і заради кого жити» Народився 26 серпня 1984 року у селищі Верховина на Івано-Франківщині. Згодом жив у Києві та оселився у Чернівецькій області. До повномасштабної війни займався виготовленням меблів. З початком повномасштабного вторгнення до 107-ї бригади Сил Територіальної оборони. Захисник зник безвісти 29 листопада 2023 року під час боїв поблизу Богданівки Донецької області. Поховати воїна вдалося лише 11 листопада 2026 року на Алеї Слави міста Чернівці. Честь Герою! Галина Олійник Фото автора, з Фейсбук-сторінки Надії Іванової та Леоніда Тимка Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

РОСІЯ ПРОДОВЖУЄ НИЩИТИ НАШУ ПАМ’ЯТЬ І СПАДЩИНУ Росія не лише вбиває українців, знищує критичну інфраструктуру українських міст та сіл, але й систематично руйнує об'єкти української історичної, духовної та культурної спадщини. 19 листопада внаслідок дронової атаки на Київ на Київ був пошкоджений один з кафедральних храмів Православної церкви України – Володимирський собор, який є пам’яткою культури національного значення та одним з найбільш впізнаваних храмів столиці. Собор збудовано протягом 1862-1882 років протягом 1862-1882 років. Особливу його цінність становлять настінні розписи, створені у 1885-1896 роках під керівництвом видатного мистецтвознавця Адріана Прахова найбільш відомими київськими художниками того часу: Віктором Васнецовим, Михайлом Нестеровим, Павлом Свєдомським, Вільгельмом Котарбінським. За попередніми даними, у соборі вибито вікна разом із рамами, також пошкоджено карнизи. На щастя, розписи і конструктивні елементи, за попередніми оцінками, не постраждали. Також постраждала сусідня з Володимирським собором будівля центрального корпусу Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Вибухова хвиля пошкодила близько 40 вікон будівлі. Нинішній центральний корпус УДУ Драгоманова – це пам’ятка національного значення. У будівлях корпусу у ХІХ столітті розташовувалась Четверта чоловіча гімназія. Серед відомих її учнів - художник та науковець, міністр освіти Української Народної Республіки Петро Холодний-старший, історик та член Української Центральної Ради Дмитро Антонович, польський письменник Ярослав Івашкевич, артист Олександр Вертинський. Окрім того російські дрони того ж дня того ж дня атакували столичний Поділ. Внаслідок ударів постраждав і найстаріший житловий будинок Києва на вулиці Фролівській, 3, зведений у 1798 році коштом дворянина Леонтія Вишневського. Будівля розташована на території Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ». Через атаку в будинку вибиті вікна й двері, пошкоджені стіни та дах. За даними Міністерства культури, від початку цього року кількість пам’яток, пошкоджених Росією, зросла більше ніж на третину, і на кінець жовтня 2026 року 2026 року становить понад 2 тисячі. Постраждали також майже 2 700 закладів культури. Ці цифри лише підтверджують, що основна мета російської агресії в Україні полягає не лише у фізичному знищенні українців, а й повному стиранні історії, культури, матеріальної спадщини, матеріальної спадщини та національної пам’яті українського народу. Фото з різних джерел.

Історія та пам'ять

Пам'яті сержанта Дмитрія Отроша (позивний «Панда») Не втрачав оптимізму за жодних обставин Дмитрій народився 22 жовтня 2001 року у Прилуках на Чернігівщині. Після школи вирішив зв'язати життя з армією і в 2019 році добровільно пішов на строкову службу, а згодом підписав контракт та став інструктором з БЗВП. У 2023 році долучився до 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Воював на Харківщині. Спершу був розвідником, згодом став командиром відділення, головним сержантом, а потім очолив екіпаж БПАК. Нагороджений Золотим хрестом Головнокомандувача ЗСУ. Загинув 4 січня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі села Гришине на Донеччині. Вічна слава Воїну! Іван Столячук Фото: 32 омбр Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

Пам'яті старшого солдата Володимира Витошка Дуже любив життя, свободу, дітей і гори Володимир народився 9 квітня 1991 року в селі Підгір'я на Івано-Франківщині. В школі займався спортом та цікавився грою на гітарі. Після школи здобув історичну освіту в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Після університету проходив строкову службу в ЗСУ. З початком повномасштабного вторгнення долучився до 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Брав участь в обороні Києва, а згодом на Бахмутському напрямку. Загинув 5 листопада 2022 року старший солдат Володимир Витошко загинув у бою з росіянами біля села Яковлівка під Соледаром на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеню. Вічна пам'ять і шана Герою! Фото: Суспільне Івано-Франківськ Тетяна Тиндик За матеріалами: Суспільне Івано-Франківськ 1, 2; Меморіал. Платформа пам'яті, Богородчанська селищна рада, Правда.іф, Громадське Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

ЮРИСТ, БІЗНЕСМЕН, ПОЛІТИК: 168 років з дня народження Костя Левицького Сьогодні минає 168 років з дня народження видатного українського громадського, політичного діяча та правника, очільника уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Костя Левицького. Кость Левицький народився в містечку Тисмениця (нинішня Івано-Франківщина). Родина походила з шляхетського роду гербу «Роґаля». Вивчав право у Львівському та Віденському університетах, здобув докторську ступінь у 1884 році. За шість років потому відкрив у Львові власну адвокатську практику. Був першим львівським адвокатом, який вів діловодство з судами виключно українською мовою, замість німецької чи польської, якою зазвичай послуговувалися в тодішньому суді.  Заробивши собі високу професійну репутацію, Левицький розпочав працювати в суміжних комерційних сферах, зокрема став співзасновником українських кооперативів “Зоря” та “Народна торгівля”, а згодом - страхової компанії “Дністер”. Початково ця компанія займалась лише випадками пов’язаними з пожежами, але згодом стала найбільш важливою страховою агенцією для українських виробників Галичини. Головним досягненням Левицького у сфері бізнесу стало створення “Крайового союзу кредитового” (Центробанк) - головної фінансової установи, завдяки якій українці могли отримувати кредити з банків Австро-Угорщини, засновувати бізнес, купувати нерухомість. Паралельно Кость Левицький активно займався громадською та політичною діяльністю на Галичині. У 1891 році він написав новий статут “Просвіти” та став членом Наукового товариства Шевченка, активно просуваючи ідеї юридичної та економічної освіти. Він також багато років очолював правничий науковий журнал “Часопись Правничий”.  Окрім того, активно діяв в організації Народна Рада, яка існувала на Галичині на противагу москвофільський Руській раді. Згодом Народна Рада переросла в Українську народно-демократичну партію, яку Кость Левицький очолив. У 1907 році його обрали послом до австрійського парламенту, у 1908 році – до Галицького сейму.   У листопаді 1918 року у Львові проголосили Західноукраїнську Народну Республіку та розпочалось творення власної системи органів державної влади. Тоді Кость Левицький очолив уряд – Державний Секретаріат ЗУНР.  Поєднував посаду керівника уряду з посадою державного секретаря (міністра) фінансів. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921), був членом делегації ЗУНР на Ґенуезькій конференції (1922).  Згодом, у часи міжвоєнної Польщі, Левицький продовжив розвиток Центробанку, а також очолив Союз українських адвокатів, який входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. Також в цей період пише низку наукових історичних робіт, присвячених проблемам політичної думки та національно-визвольної боротьби українців Галичини на межі ХІХ та початку ХХ століть.  Після окупації Львова радянськими військами у вересні 1939 року був арештований, щоправда у 1941 році Левицького відпустили. Брав участь у проголошенні Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Очолював Українську Народну Раду (УНРаду). Робив спроби вести переговори з нацистами щодо незалежності України. Помер 12 листопада 1941 року, похований на Янівському цвинтарі Львова.

Історія та пам'ять

Памʼяті мінометника, старшого сержанта Андрія Коваленка Любив авіацію, мотоцикли й активне життя, а з першого дня великої війни став на захист України Андрій народився 28 лютого 1983 року в Борисполі. Після школи навчався у Криворізькому фаховому коледжі Національного авіаційного університету. Багато років працював у ТОВ «Інтеравіа», обслуговуючи повітряні судна в Міжнародному аеропорту «Бориспіль». З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил ТрО. На посаді командира мінометного взводу воював на Сумщині, Харківщині та Донеччині. За особисту хоробрість в бою відзначений нагородою Головнокомандувача - Золотий Хрест. Загинув  5 листопада 2025 року на Краматорському напрямку, внаслідок поранень, отриманих від удару ворожого дрона. Похований у  Книшовому меморіальному парковому комплексі Борисполя. Честь і шана Герою!  Фото: ГО "Громада "Козацька варта" За матеріалами: Бориспільська міська рада Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

ОНОВЛЕННЯ НАРОДНОЇ СТІНИ ПАМ’ЯТІ: ВІДПОВІДАЄМО НА ГОСТРІ ПИТАННЯ Останніми днями Український інститут національної пам'яті отримує численні гострі запитання від суспільства у зв'язку з початком процесу оновлення Стіни пам'яті у Києві. У цьому дописі відповідаємо на найбільш поширені з них: 1. Хто займається оновленням Народної Стіни пам’яті? Народна Стіна пам’яті – це недержавний проєкт, який існує з 2014 року. Оновленням займаються ті самі самі люди, які робили всі варіанти Народної Стіни пам’яті починаючи з 2014 року. 2. Чому відбувається реконструкція та оновлення Стіни пам’яті і чому саме зараз? По-перше, старі конструкції, які тримали зображення полеглих, фізично зносилися. Гарантійний термін експлуатації матеріалів, на яких були надруковані портрети, становить п’ять років. За цей час вони зазнали пошкоджень через погодні умови й тривале використання. По-друге, необхідно розширити простір для вшанування загиблих. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році кількість полеглих Захисників і Захисниць значно зросла. Попередній формат Стіни не дозволяв розмістити портрети всіх, чию пам’ять потрібно увічнити. По-третє, оновлений формат дозволить упорядкувати розміщення фотографій: на Стіні до Економічної брами Михайлівського монастиря буде розміщено понад 12 тисяч світлин загиблих. Оформлення конструкцій стане більш компактне та уніфіковане, а розміри портретів Героїв буде збережено. На даному етапі процесу оновлення Стіна пам'яті охоплюватиме полеглих до 1 жовтня 2022 року. Головна мета реконструкції – не прибрати пам’ять, а зберегти її, надати належне місце кожному Герою та Героїні і забезпечити можливість подальшого гідного вшанування загиблих. 3. Що буде з фотографіями загиблих, які знімають зі Стіни пам’яті? Жодна фотографія не викидається і не знищується навмисно. Ми усвідомлюємо, що кожна світлина – це пам’ять про конкретну людину, її життя, подвиг і втрату, яку переживають рідні, друзі та побратими. Потрети рідних – за прохання сімей будуть розташовані разом, не залежно від дати загибелі Захисників і Захисниць. Усі фотографії, які родини, близькі та побратими розміщували на Стіні протягом багатьох років, дбайливо демонтують, збирають і складають для подальшого опрацювання: 1. Фотографії, які рідні та побратими самостійно прикріплювали до Стіни, планують зібрати в окрему меморіальну експозицію. Для цього передбачені секції Стіни пам’яті, розташовані за Економічною брамою Михайлівського монастиря. Їх оформлять у відповідному стилі, щоб зберегти пам’ять про кожного загиблого. 2. Відновлення пошкоджених світлин. Якщо фотографія перебуває у стані, непридатному для подальшого використання, організатори планують шукати відповідне зображення загиблого у відкритих джерелах, щоб його пам’ять залишалася представленою. 3. Музеєфікація окремих портретів. Світлини та меморіальні композиції, виконані з якісних матеріалів і з особливим мистецьким підходом, стануть частиною музейних експозицій, присвячених Війні за незалежність України. Загалом, під час демонтажу світлин було виявлено низку проблем, які також підтвердили необхідність оновлення: - Частина фотографій була розміщена поверх інших, через що портрети окремих загиблих залишалися закритими. - Більшість світлин вигоріла під впливом сонця, була пошкоджена опадами або мала розбите скло. - Чимало фотографій було порвано чи втратило належний вигляд. - На окремих ділянках руйнувалася штукатурка, через що портрети зазнавали шкоди або відвалювались. Саме тому важливо не лише оновити конструкції, а й забезпечити гідне та впорядковане розміщення світлин. Оновлення Стіни пам’яті – це не стирання історії, а продовження роботи зі збереження пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. Якщо у вас виникли запитання або ви хочете надіслати інформацію про загиблого Захисника чи Захисницю України, просимо звертатися на електронну адресу: membookukraine@gmail.com У зверненні просимо зазначити прізвище, ім’я та по-батькові, дату народження, дату загибелі, військове звання, а також додати фотографію загиблого Захисника чи Захисниці.

Історія та пам'ять

Пам’яті бойового медика Артема Багрія (позивний «Кусто») Загинув від ворожого КАБа, рятуючи життя інших  Артем народився 10 листопада 1994 року в містечку Гайворон Кіровоградської області. Вищу освіту здобув у Вінницькому медичному університеті імені Миколи Пирогова. Працював хірургом в Кропивницькій міській лікарні швидкої допомоги. У 2024 році добровольцем долучився до Третьої штурмової бригади. Згодом перейшов до хірургічної команди Четвертого медичного батальйону. Артем загинув 1 листопада, виконуючи спеціальне бойове завдання поблизу Ізюма на Харківщині. Його з побратимами накрив ворожий КАБ. Похований його на Алеї Слави Далекосхідного кладовища. Вічна пам’ять Герою!   За матеріалами: Суспільне Кропивницький, Четвертий окремий медичний батальйон    Фото: med4.ab3/ab3.brigade Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

У КИЄВІ РЕКОНСТРУЮЮТЬ НАРОДНУ СТІНУ ПАМ’ЯТІ Сьогодні на вулиці Трьохсвятительській у Києві розпочались роботи з реконструкції та оновлення Народної Стіни пам’яті на честь загиблих під час Війни за Незалежність України захисників і захисниць. Роботи здійснюються спільнотою “Книга пам’яті полеглих за Україну”, МАДФ “Цитадель” та фахівцями, які з 2014 року опікуються проєктом “Стіна пам’яті”. Реконструкція відбувається на основній частині Стіни – від головної брами Михайлівського Золотоверхого монастиря до Економічних воріт: фахівці встановлюють нові металеві конструкції з нанесеними на них фотографіями полеглих захисників. Дизайн розробили з урахуванням побажань родин загиблих: зберегли розмір фотографій та значно покращили їхню якість за допомогою технологій штучного інтелекту й програм для обробки зображень, зробили однотипними написи , зменшили відстані між фотографіями. Під кожною фотографією вказані прізвища, ім’я та по батькові захисників, їхні військові звання та дати народження і смерті. За словами Ярослава Тинченка, який опікується проєктом від імені спільноти “Книга пам’яті полеглих за Україну”, новий дизайн дозволяє розмістити значно більше фотографій – до 12 тисяч, загиблих від 14 березня 2014 року до 1 жовтня 2022 року. “На даний момент маємо 4200 фотографій періоду 2014-2021 років, – зазначає Тинченко. – Плюс близько 8 тисяч фотографій загиблих з 24 лютого 2022 року, після повномасштабного вторгнення росії – їх нам передають люди, які опікуються Алеями пам'яті у своїх містах. Окремо слід сказати про кілька тисяч фотографій просто прикріплених до Стіни або наклеєних погорі основних конструкцій – їх ми акуратно знімаємо та складаємо для подальшої роботи спільноти “Книга пам’яті полеглих за Україну”, оцифровки й музеєфікації. Хочу звернути увагу родичів та побратимів загиблих, хто власноруч приклеював ці фото: ми плануємо найближчим часом надрукувати їх на окремих секціях Стіни пам’яті (за Економічною брамою)”. Реконструкція здійснюється за благословення Архієпископа Агапіта, архієрея Православної церкви України, намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, за сприяння Офісу Президента України, Українського інституту національної пам’яті та за фінансової підтримки Благодійного фонду “Ветерани за сильну Україну” і громадської організації “Фундація Течія”. Роботи планується завершити до 6 грудня 2026 року

Історія та пам'ять

16 листопада 1917 року в Бахчисараї, у Ханському палаці, відкрили перший кримськотатарський національний музей. Його історія тісно пов’язана з історією кримськотатарського народу у ХХ столітті: від національного піднесення 1917 року – через сталінські репресії та депортацію 1944 року – до сучасної російської окупації Криму, яка знову поставила під загрозу унікальну культурну спадщину кримських татар. Гортайте картки, щоб дізнатися, як створювався музей, хто стояв біля його витоків і що відбувається з Ханським палацом сьогодні.

Історія та пам'ять

Пам’яті солдата Василя Олексюка (позивний «Сідий») Не шукав гучних слів - просто робив те, що вважав правильним Василь народився 15 серпня 1972 року в селі Гаврилівка на Івано-Франківщині. За освітою будівельник, але мріяв працювати на землі, тому освоїв фах тракториста та все життя працював в сільському господарства. З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав місцевої тероборони. Служив водієм в 124-му батальйоні 113-ї окремої бригади. Загинув 21 січня 2023 року у селищі Благодатне поблизу Соледара внаслідок кулевого поранення. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Світла пам’ять Захисникові!  Роман Олентьєв Фото: 113 окрема бригада Сил ТрО ЗС України За матеріалами: 113 окрема бригада Сил ТрО ЗС України Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

Пам’яті десантника, снайпера Івана Новаковського (позивний «Кабіна») Доброволець захищав свою Оболонь, Київ і всю країну Іван народився 23 липня 1991 року у Києві. Виріс на мікрорайоні Оболонь. В школі активно займався футболом, легкою атлетикою та карате. Опанував гітару. Любив історію та географію. Вищу освіту у галузі маркетингу здобув у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Працював в кількох національних торгових мережах. Згодом, після того, як батько захворів на онкологію перебрав на себе невеликий сімейний бізнес. З початком повномасштабного вторгнення долучився до місцевої оболонської тероборони з власною мисливською зброєю. З серпня 2022 продовжив службу в десантно-штурмових військах: спершу "учебка" в Житомирі, а згодом - 79-та окрема десантно-штурмова бригада, в складі якої воїн боронив Донеччину. Служив в групі снайперів. За бої під Бахмутом нагороджений Сталевим хрестом. Загинув 26 грудня 2022 року в бою під Мар'їнкою Донецької області. Похований на Берковецькому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Вічна шана і пам’ять Захисникові! Валентина Кащенко Фото надала Тетяна Новаковська Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

ХУДОЖНИЦЯ, ЯКА ЗМУСИЛА КОЛІР РУХАТИСЬ 14 листопада відзначаємо 141 рік з дня народження Соні Делоне – видатної української художниці єврейського походження. Вона змінила розуміння кольору в образотворчому мистецтві й дала новий подих світовій моді та декору. Соню Делоне світ знає, як французьку мисткиню, однак родом вона була з українського Півдня, а в своїх мемуарах неодноразово згадує, що її розуміння кольору сформувалося під впливом української традиційної культури.

Історія та пам'ять

Пам’яті музиканта та кулеметника 128-ї гірсько-штурмової бригади Дмитра Шевчука «Якщо Бог збирає на небі рок-гурт, то Діма точно буде там барабанщиком» Дмитро Шевчук народився в Ужгороді. Паралельно з загальноосвітньою школою, відвідував школу мистецтв, де вивчав гру на фортепіано та живопис. Згодом здобув фах діловода в місцевому профтехучилищі. Дмитро був ударником у музичному колективі «Вандор». У 2019 році цей гурт посів І місце на престижному конкурсі «Червона рута». З початком вторгнення, підписав контракт з 128-ю гірсько-штурмовою бригадою. Воював на Запоріжчині. Загинув у травні 2025 року в районі П'ятихаток Запорізької області. Певний час вважався зниклим безвісти. Поховати Дмитра змогли лише у жовтні 2026 року. Могила воїна на Пагорбі Слави в Ужгороді. Світла пам’ять!  Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Шевчук, Vandor/Вандор, Ужгородська міська рада Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

В’ЯЧЕСЛАВ БРЮХОВЕЦЬКИЙ. IN MEMORIAM Сьогодні, 13 листопада, помер відомий український літературознавець, освітянин та публічний інтелектуал, фундатор відродження Києво-Могилянської академії (КМА) та Герой України В’ячеслав Брюховецький. В’ячеслав Брюховецький народився 14 липня 1947 року в місті Дзауджикау (нинішній Владикавказ). Дитинство та юність минули на Черкащині. Тут він зайнявся одним з головних захоплень свого життя - шахами. Під час служби в армії навіть брав участь у чемпіонаті Європи з шахів по листуванню. Свій кар’єрний шлях майбутній літературознавець та фундатор Академії починав слюсарем-котельником на промислових підприємствах Сміли, Черкас та Одеси. До кінця життя Брюховецький пишався своїм слюсарським розрядом та любив майструвати та ремонтувати речі у побуті. Згодом була строкова служба в радянській армії та навчання на факультеті журналістики в Київському університеті імені Тараса Шевченка. У 1973 році В’ячеслав Брюховецький став журналістом, а згодом відповідальним за літературну критику в газеті “Літературна Україна”. У 1980 році здобув ступінь кандидата педагогічних наук і перейшов на роботу в Інститут літератури імені Тараса Шевченка, де його зацікавленість літературною критикою перейшла з публіцистичної в академічну площину. Як літературознавець Брюховецький розробляв теорію літературної критики. У 1986 році став доктором філологічних наук. Пізніше досліджував творчість Ліни Костенко, Миколи Зерова, Віктора Домонтовича. На межі 1980-х та 1990-х В’ячеслав Брюховецький отримав можливість працювати у західних вишах - Ратгерському університеті у США та Манітобському університеті у Канаді. Повернувшись до уже незалежної України, Брюховецький став ініціатором відродження Києво-Могилянської академії, в чиїх історичних корпусах на той момент розташовувалось Київське вище військово-морське політичне училище. Брюховецькому вдалось зібрати навколо себе ціле сузір’я людей, які стали не меншими ентузіастами відродження Могилянки, зокрема, очільника Українського інституту Гарвардського університету Омеляна Пріцака, першого Президента України Леоніда Кравчука, першого міністра оборони України Костянтина Морозова та інших. Зусиллями В’ячеслава Брюховецького відроджена Києво-Могилянська академія поєднала в собі кращі традиції старої академії і сучасні західні освітні та наукові підходи. Він був ректором Могилянки з 1991 до 1994 року та президентом з 1993 до 2007 року. До кінця свого життя мав статус почесного президента КМА. За його керівництва у 1996 році у Могилянці вперше в Україні запровадили магістерські програми, а у 2008 році відкрили повноцінну Докторську школу з підготовки докторів філософії. Окрім активної освітянської діяльності, В’ячеслав Брюховецький також завжди був активним у громадському та політичному житті. Наприкінці 1980-х саме він відповідав за організаційні процеси першого з’їзду Народного Руху України, однак, зрештою, принципово відмовився від будь-яких керівних посад. У 2011 році став одним із співзасновників ініціативи «Першого грудня», до якої долучилися провідні українські інтелектуали та моральні авторитети. Від імені Українського інституту національної пам'яті висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та усім, хто знав В’ячеслава Брюховецького. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Велика подяка панові В'ячеславу, який зробив неоціненний внесок у розвиток української освіти та гуманітаристики. У спадок нам усім він лишив одну з найцінніших освітніх та наукових інституцій незалежної України. Фото з вільного доступу.

Історія та пам'ять

У ХАРКОВІ ВІДЗНАЧИЛИ ЛАУРЕАТІВ СТИПЕНДІЇ ІМЕНІ ЕДУАРДА ЗУБА 12 листопада у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна відбулася урочиста церемонія вручення Стипендії імені Едуарда Зуба – харківського історика, публіциста, співробітника Українського інституту національної пам’яті та військовослужбовця, який 14 листопада 2022 року зник безвісти під час боїв під Бахмутом. Уже другий рік поспіль ця подія об’єднує людей, які знали Едуарда, працювали та воювали пліч-о-пліч із ним, а також тих, хто сьогодні продовжує близьку йому справу – досліджує та популяризує українську історію. У церемонії вручення стипендій взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, проректор Каразінського університету Анатолій Бабічев, начальниця Другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова, колеги та друзі Едуарда Зуба, його побратими з харківських добровольчих формувань та 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», студенти, викладачі й представники громадськості. Цьогоріч підтримку отримали четверо дослідників, які працюватимуть над проєктами, покликаними відкрити маловідомі сторінки нашого минулого. Головними лауреатками Стипендії стали історикиня Світлана Павленко та музейниця Ірина Споденець. Кожна отримала диплом і 40 тисяч гривень на реалізацію свого дослідницького проєкту. Окрему відзнаку за рішенням засновників Стипендії – Олександри та Івана Зубів – отримав незалежний дослідник Олександр Пасічник. На реалізацію його задуму передбачено 20 тисяч гривень. Ще одну конкурсну пропозицію підтримав співзасновник стипендії - Благодійний фонд родини Бекетових-Алчевських. Дослідниця Христина Семерин отримає 15 тисяч гривень на проєкт, присвячений гендерному виміру історії. Голова УІНП Олександр Алфьоров наголосив, що Стипендія імені Едуарда Зуба є прикладом того, як пам’ять про Захисників може ставати основою для важливих суспільних ініціатив. «Є багато сімей, які вкладаються у підрозділи своїх дітей. І нам сьогодні потрібно, щоб такі приклади вшанування пам’яті як Стипендія імені Едуарда Зуба були в багатьох містах. Харків показує гідний приклад для всієї України… Це демонстрація нашої єдності та солідарності», ‒ сказав очільник УІНП. Попереду в стипендіатів – дослідження, наукові відкриття та нові історії, які ще належить розповісти.

Історія та пам'ять

БАТУРИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: РОСІЙСЬКИЙ САДИЗМ БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ 13 листопада 1708 року, за наказом царя Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма його захисниками та усім цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року. Петро І сприйняв це як смертельну особисту зраду. Його наказ був цинічним і однозначним – знищити Батурин і показати всій Гетьманській Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці. Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту. Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть Батурин. Перші штурми росіян показали, що місто так просто не взяти. Столиця мала всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведськими союзниками. Однак, усе обернулося інакше. Основною причиною Батуринської трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа. Він виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду. Утім, спромігся через свою людину, козака Соломаху, виказати противнику таємний підземний хід у фортецю. Водночас, існує й інша версія подій. Чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях. Так чи інакше, а під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанину, яка тривала два дні. Меншиков наказав не залишати в живих нікого – ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї. Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І. За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків. В російській історіографії Батуринська трагедія і досі подається як «справедлива помста» за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що садизм щодо військовополонених та цивільних - не виняток, а звична поведінка російських агресорів, яка не змінюється століттями.

Історія та пам'ять

Пам’яті молодшого сержанта Романа Косьяненка Воїну назавжди 45 років. Роман народився на Донеччині. Після початку російської агресії на Донбасі, у 2014 році переїхав з родиною до Львова. Тут чоловік відкрив власну справу - виготовляв казкові фігурки для ландшафтного дизайну. Планував масштабувати виробництво, однак восени 2022 року долучився до Сил оборони. Служив оператором РЕБ у 3-й окремій важкій механізованій Залізній бригаді. загинув 11 жовтня 2026 року під час бойового завдання на Харківщині, неподалік села Колодязне, внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Похований в місті Берестин Харківської області, де живуть його родичі. Ігор Петрук Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Історія та пам'ять

34 РОКИ ТОМУ В УКРАЇНІ «ПОМЕР» РАДЯНСЬКИЙ РУБЛЬ 12 листопада 1992 року о 23:00 радянський рубль, який на той момент лишався обіговою валютою України, офіційно припинив своє функціонування як платіжний засіб на території країни. Молода держава лише починала створення власної національної грошової системи, а обіг успадкованого від СРСР радянського рубля продовжував утримувати Україну в залежності від Росії, де здійснювався їх друк. Указ «Про реформу грошової системи України», який остаточно вивів нас з «рублевої зони», підписав тодішній президент Леонід Кравчук. З тих пір єдиною законною грошовою одиницею став український карбованець, представлений купонами Національного банку України. Було встановлено офіційний обмінний курс карбованця відносно рубля: 1,45 карбованця за 1 рубль. Міняти рублі на карбованці можна було протягом року. Згодом, у 1996 році, його замінила українська гривня. У перші роки незалежності НБУ доводилося працювати у надскладному середовищі. Попереду Україну чекали шалена інфляція, мільйонні купюри та грошова реформа у 1996 році. Та попри це, купоно-карбованець став одним із найяскравіших символів 1990-х років в Україні, уособлюючи одночасно здобуття незалежності та економічні труднощі перехідного періоду. А 12 листопада увійшло в історію як день, коли Україна поставила остаточну крапку в історії радянського рубля на своїй території.

Пока пусто

Пока пусто

Открыть канал в Telegram

Хотите видеть больше?

Бесплатно доступны 7 дней динамики и 10 последних постов. История за 3 месяца и за год, вся реклама и выгрузки будут в подписке.

Попробовать TelepostUA