🍵 РОЗПАКОВКА НЕЙМОВІРНО АРОМАТНОГО БОКСУ
Болиголов - Олеся Богдан
Жінка, у саду якої збираються марева чоловіків та жінок із 20-тих років, страждає від головного Болю. Він стає її другом, коханим і майже єдиним співрозмовником. Яку ж історію родинного болю приховує жінка? Чи вдасться їй розірвати це коло? І чому саме до неї приходять ті, що загинули у снігах Сандармоху?
«Болиголов» — це повість із баладними мотивами, елементами магічного реалізму та психологічної прози. До неї також увійшли вставні новели про письменників і письменниць Розстріляного відродження.
Також дуже запашні свічки, ароматний чай, тематичні стікери та листівка 🌱
Я в повному захваті 😍
Видавництво «Темпора»
Трохи посміятися не завадить, правда? Пишіть свої варіанти в коментарях 👇
Видавництво «Темпора»
Богдана Романцова нікому не радить читати «Полюбовницю Вітґенштайна» Девіда Марксона! Чи все ж таки радить?🤔
Видавництво «Темпора» · репост
Щоб повернути собі віру в літературу, прочитала "Сараєвські Мальборо" Мілєнко Єрговича. Віру в літературу повернула, але з вірою в людство ситуація погіршилася 😐
Це короткі замальовки-оповідання про Сараєво під час облоги та людей, які у ньому лишалися, і які виїжджали. Якийсь час тому я читала би цю книжку по-іншому, але зараз це прям ну важко.
Кожними трьома сторінками Єргович ніби витончено та по-мистецьки хуячить тебе ногами - щоразу в нове місце. Поки дочитуєш - болить усе тіло.
Якщо полум'я шугне вгору зненацька, дике й безладне, ніби коси Фарри Фосет, і ще швидше зникне, залишаючи тільки клапті попелу, які розносить вітер над містом, - ти знаєш, що це щойно згоріла чиясь домашня бібліотека.
За тринадцять місяців бомбардувань ти бачив доста таких веселих смолоскипів і тому думаєш, що Сараєво стояло на книгах. Якщо це й неправда, прагнеш казати, що так було, доки гладиш пальцями свої, ще не спалені.
А оці історії про людей, які зважуть свої речі, назавжди лишаючи дім через війну, і мають наміряти рівно 22 кілограми на людину - бо лише стільки пропустять за кордон.
Про людей, які щодня намагаються виїхати з облоги, щоразу прощаючись з домом останній раз, а евакуацію все відкладають та відкладають - і вони повертаються назад, отримавши ще один день посеред своїх речей та меблів. І напихають все більше й більше дрібничок між одягом, бо усе здається дуже важливим.
Розпаковані речі переважно нічого не були варті, принаймні оті дрібниці. Юришичі розклали їх на підлозі кімнати й здивовано питали себе, нащо це все привезли. Наступного дня згадали й усе що забули. Дурниці, які залишилися в Сараєві, здавалися дорожчими від золота, на відміну від привезених із собою дурниць.
Або як на цвинтарі на горі ховають місцевого, і друг може розказати будь-кому тут все його життя: бо всі важливі місця й будівлі видно з цього пагорбу: ось його школа, ось його батьківський дім, а ось подружній, отут стояла пекарня його дядька, куди він вночі пік хліб, а ось штаб, куди він пішов добровольцем, коли почалася війна 💔
І наскільки ж зрозуміле оце відчуття, що всьому світу пофігу, а іноземні журналісти їздять сюди за драмою - і намагаєшся їм пояснити, як все насправді, а їм треба прості та чіткі формулювання, і вони все одно ніколи не відчують, що насправді відбувається з тобою і твоєю країною.
Або таке
Нема нікого щасливішого за мене, якщо рятуюся від гранати, і навіть коли своїм мертвим на прекрасному місці з найкращим видом на місто копаю ями, знаю, що вони, як і я, святкували життя і що смерть для них була — наче втрата кульки у фліпері після того, як ти сто разів набирав по сто очок, — міг би ще, але ж ні.
💔
Ну словом, читаєш книжку людини, яка тебе дуже чітко й точно розуміє і відчуває. І це, з одного боку, тримає. А з іншого - бісить, що знову і знову люди у світі проживають ті самі страшні досвіди, це вже було, і це ще буде, і ніхто не зможе це зупинити.
Але написано все це так прекрасно, що стає трохи ніяково, що людський жах можна запакувати ось так по-мистецьки, в такі страшні та красиві слова.
#непозбувний_відгук