Тарасенко Андрійнаживо

Відкрити в Telegram · @tarasenkoandriy

Політика

Підписники

447

0
сьогодні
−6
за тиждень
+26
за місяць

Індекс цитування

0

каналів згадують

0
згадок
0
репостів

Середнє охоплення поста

10 337

2307,4%
ERR
·
ERR за 24 години

Середнє охоплення реклами

·

0
рекламних постів за 30 днів
0%
частка реклами

У нашій аналітиці

з 20 листопада 2026 р.

Публікації

448 у базі

0
вчора
-6
за тиждень
1
за місяць

ERR

2307,4%

підписників читають пости

·
читають у першу добу

Залучення (ER)

2307,4%

333
пересилання
467
реакції
20
коментарі

Останні пости

Тарасенко Андрій

Побуду трохи непопулярним у власному середовищі. Поділюся думками, які останніми роками стали табуйованими серед правих. Цей феномен називають по-різному: під час війни не можна критикувати Верховного Головнокомандувача, військово-політичне керівництво, Головкома, командира тощо. Максимально допустима критика — чому влада така слабка, чому не дають команду стріляти в цивільних, чому толерують проросійські мережі, чому не застосовують силовий сценарій? Натомість націоналісти змушені бити на сполох і прикривати владну дупу, як це сталося вчора під Києвом. То хто ж має право ставити питання владі, як не ті, завдяки кому держава Україна досі існує? У Петропавлівській Борщагівці розчахнулося вікно Овертона. Вперше розлючений натовп напав не на працівників ТЦК, а на пункт тимчасової дислокації бойового підрозділу. Якщо раніше захисників-військових протиставляли катам-людоловам, то тепер ця межа стерлася. Чому це спрацювало? На ринку давно існує тіньовий бізнес із порятунку тих, хто має можливість оплатити послуги групи швидкого реагування. Він працює системно, завдяки тотальній корупції в армії та правоохоронній системі. Але чому натовп повірив саме в цю історію? Чому люди були готові розірвати військових? Тому що вигадка найефективніша там, де вона поглиблює розлом, який уже існує. А цей розлом у нас величезний. Люди повірили в «катівню», бо подібне справді трапляється. Побої та незаконне позбавлення волі існують. Прояви несправедливості й приниження людської гідності стали системною проблемою. І з цим ніхто не працює належним чином. Мобілізація зайшла в глухий кут, а кількість проваджень за СЗЧ обчислюється сотнями тисяч. Держава не має повноцінної системи військової юстиції — військової поліції, прокуратури, судів, — яка дозволяла б законно та оперативно вирішувати ці питання. Натомість армія змушена створювати «накопичувачі», породжуючи ексцеси, які миттєво підхоплюють і використовують вороги. Влада не розуміє просту істину: закон виконують там, де є повага та справедливість. Мобілізація не може триматися винятково на примусі. Громадянин готовий нести тягар війни, коли бачить, що держава чесна, а цей тягар розподілений між усіма — без каст «недоторканих» і заброньованих еліт. А коли поліція вранці заявляє, що «постраждалих немає», а згодом командувач Нацгвардії спростовує цю інформацію, держава власноруч знищує залишки довіри до себе. Ми власним коштом годуємо владний телемарафон, поки реальне інформаційне поле захопив анонімний Telegram. Влада, перебуваючи в інституційному паралічі, звикла вирішувати все «в ручному режимі» з Банкової. Але натовпом із кабінету не покеруєш. І доводиться особисто йти до низів та просити допомоги націоналістів. Що з цим робити? Ми маємо усвідомити: це лише початок. Хаос у тилу — перша фаза окупації. Влада повинна зрозуміти: превентивні заходи потрібні на глибинному рівні, а не на рівні планування силових розгонів руками націоналістів. Щоб вижити, нам потрібна справжня Українська Держава, а не її імітація. Мій учитель, сл. п. Василь Іванишин, роками втовкмачував істину, яку українське суспільство досі відмовляється засвоїти: усі біди нашого народу — від бездержавності української нації. Коли влада ставиться до українців як до ресурсу, суспільство починає бачити у власній державі ворога. Коли суспільство не сприймає державу як свою, а влада поводиться як режим внутрішньої окупації, зневажаючи справедливість і людську гідність, — ми отримуємо Петропавлівську Борщагівку. Ми — нація вільних людей. Націоналізм — це відповідальність за свою країну. А відповідальність — це не лише затикати дірки на фронті, у волонтерстві, громадському секторі та на вулиці. Відповідальність — це ще й мати мужність говорити правду, навіть коли вона непопулярна.

Тарасенко Андрій · репост

🟥⬛️ На фронті загинув наш побратим Микола Карпюк — співзасновник «Правого сектору», багаторічний член партійного Проводу, легенда українського націоналістичного руху. Микола був людиною, для якої боротьба за Україну не була словами. З 1991 року — в УНА-УНСО. Воював у Придністров’ї, брав участь у російсько-грузинській війні, був нагороджений орденом Вахтанга Горгасала. Він пройшов через тюрму за участь в акції «Україна без Кучми», Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Був одним із лідерів «Правого сектору» на Майдані. У березні 2014 року Миколу викрали російські спецслужби. Кремль кинув його за ґрати та засудив до 22,5 років ув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями. Він пройшов через катуванн, але не зламався. У 2019 році повернувся в Україну в результаті обміну. Після звільнення Микола знову став до боротьби. Від початку повномасштабного вторгнення — у ЗСУ. Через вік його звільнили зі служби, але він підписав новий контракт. Учора ворожий безпілотник обірвав життя Воїна і Борця. Вічна слава!

Тарасенко Андрій

Є в історії з перепохованнями щось значно глибше, ніж просто політична кон’юнктура. Націоналісти завжди говорили: система влади перемелює людину. Або пристосовує її до себе, або випльовує назовні. Навіть сильну. Навіть хорошу. Але з українською президентською владою відбувається дещо інше. Сама українська нація поступово змушує людину рухатися в українському напрямку — принаймні у царині національної ідентичності. Навіть слабку. Навіть погану. Славної пам’яті Василь Іванишин, творець ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, свого часу казав: навіть Янукович здатний робити добрі для України справи, якщо діятиме в рамках національної системи. Згадаймо Кравчука — радянського комуніста, який після проголошення незалежності змушений був ходити між крапель дощу, балансуючи між радянським минулим і новою українською державністю. Кучма — від червоного директора до «Україна — не Росія», Тузли та протистояння московському тиску. Ющенко вже повертав у державну політику історичну пам’ять: Голодомор, Бандеру, Шухевича, український визвольний рух. Янукович спробував розвернути Україну назад. Історія знає, чим це закінчилося. Порошенко — від міністра в уряді Азарова до «армія, мова, віра», декомунізації, Томосу та зміни українського історичного простору. Зеленський — людина з абсолютно іншої політичної та культурної традиції — сьогодні стоїть на державній церемонії перепоховання Євгена Коновальця і говорить про український національний шлях та уроки визвольної боротьби. І ось тут найцікавіше. Не те, хто написав йому промову. Не те, наскільки щиро він її виголосив. А те, як сама українська нація змушує своїх президентів — кожного по-своєму — рахуватися з українським напрямком. Можна назвати це політичною кон’юнктурою. Боротьбою за електорат. Прагматизмом. А можна подивитися глибше. У націоналістичній традиції є поняття духу одвічної стихії — глибинної сили української нації, яка існує довше за будь-яку владу, партію чи державний апарат. І, можливо, саме ця сила змушує навіть чужу за світоглядом людину робити речі, які відповідають історичній волі української нації. Бо, обійнявши президентську посаду, ти отримуєш у спадок не тільки державний апарат. Ти отримуєш усю українську історію. Княжу добу. Козаччину. Мазепу. Хмельницького. Петлюру. Коновальця. Бандеру. Шухевича. І мільйони людей, які віддали життя за те, щоб ця держава існувала. І ця історія рано чи пізно починає говорити з тобою. Хтось її чує. Хтось намагається втекти від неї. А когось вона просто викидає на смітник історії. Звісно, ми чудово розуміємо, що сама система від цього не стає національною. Вона залишається корумпованою, клановою системою визиску. Але під тиском духу нації вона змушена адаптуватися, поступатися і робити те, чого від неї вимагає українська історична воля. І рано чи пізно ця воля змусить державу стати такою, якою вона має бути. Українською національною державою.

Тарасенко Андрій · репост

🕯 ЗГАДАЄМО Сьогодні минає дванадцять років від дня, коли відійшов у Вічність націоналіст-революціонер, офіцер ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, один із засновників Руху «Правий сектор» — Андрій Козюбчик, друг «Орест». Андрій народився 3 серпня 1981 року в Кривому Розі. Ще юнаком він захопився ідеями українського націоналізму та створив у рідному місті ініціативну групу ВО «Тризуб» ім. С. Бандери. Серед побратимів «Орест» мав беззаперечний авторитет і повагу. Під час Революції Гідності він став активним учасником Майдану та одним із творців його найрадикальнішого крила. З початком російсько-української війни добровольцем вирушив на фронт у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». 17 серпня 2014 року Андрій Козюбчик загинув за трагічних обставин. Посмертно нагороджений відзнакою «Бойовий Хрест Корпусу» та орденом «За заслуги перед містом» III ступеня. У Кривому Розі на будинку, де жив Андрій, встановлено меморіальну дошку. Вічна пам’ять і шана Андрію «Оресту» Козюбчику. 🕯 Герої не вмирають!

Показати більше

Хочете бачити більше?

Безкоштовно доступні 7 днів динаміки та 10 останніх постів. Історія за 3 місяці й за рік, уся реклама та вивантаження будуть у підписці.

Спробувати TelepostUA