
Старий Лев · репост
Жінка років сорока з коротким чорним каре, великими чорними очима, різко промальованими чорними бровами-серпокрильцями сиділа в чорній строгій сукні на мʼякому червоному стільці біля приймальні митрополита і тримала в руках велику, чорної шкіри валізу. Перше, що сказав би про жінку кожен, хто пройшов поруч, - вона пахла. Може, навіть не так: жінка принесла на собі запахи, була вдягнена в них, ними вкрита й огорнута, іноді могло здатися, що вона сама і є цією сумішшю ароматів шоколаду, ванілі, меду, меляси, гвоздики, рому і ще не розбери чого. Але так було лише для тих, хто перебував поруч. Сама жінка тих запахів не відчувала, бо там, звідки прийшла, вони були буденністю цукеркового цеху, де вона як власниця була щодня, окрім неділі, і так уже два роки. Щоранку відчиняла цех, перевіряла чистоту рук працівниць, сама ретельно мила руки і витирала свіжим рушником, перебирала разом з інженером какао-боби, стручки ванілі, бубки гвоздики. Щовечора передивлялася цукерки, відкладала убік тріснуті чи сформовані некрасиво, забирала додому, дітям. Відтак завжди була з цим запахом і вже не відокремлювала його від себе; він просто існував, як існує повітря. Натомість усвідомленим світом для неї були цифри. Вона все прокручувала в голові обрахунки, які приготувала до розмови з Андреєм Шептицьким, і схвильовано терла пучками великих пальців кутики валізи. Шептицький був знаний не лише за натхненними промовами і філософськими працями, а ще й як інвестор багатьох українських підприємців. Але