Прийшли редакторські зауваження до нової книги і я попросив альфа рідерів теж з ними ознайомитися.
Було дуже корисно (та й цікаво) на прикладах подивитися наскільки різне сприйняття у людей персонажів та подій. Один з рідерських коментарів на скріншоті )))
Стріляй/Читай
“Стежки мерців” на новий наклад отримують всеосяжне оновлення. Почали з додаткової редактури, а потім і верстку теж вирішили оновити. На картинці якраз показано було\стало.
Автор обкладинки СМ відволікся від вбивства росіян і сказав шо “ахуєнна” )))
Насправді, вже випустили б, але я щось загруз у поточних завданнях і вже починаю косячити з графіками — призначив відрядження до Одеси на дні які вже були зафрахтовані під TLP і трохи образив одну структуру, бо морозив їх два місяці, тож просто чесно їм сказав, що не встигаю менеджерити це все і давайте якось “після свят”. Кіт дивиться з німим докором.
P.S. Принагідно, всіх причетних з Днем Сержанта!
Стріляй/Читай
До речі, про ветеранів-злочинців, є гарний фільм Den of Thieves.
Ще й з гарними перестрілками.
Стріляй/Читай
Про ветеранів краще говорити без ветеранів.
Це колись сказав сивовусий дядя психолог на конференції і з ним багато хто погодився, тому годі дивуватися міністру ветеранів який ним не є. Тож я подивився інтерв'ю Віталія Кіма.
По-перше, інтерв’ю мала за головну мету дати змогу розповісти про себе головному герою. Дійсно якоїсь важливої чи трохи корисної інформації там немає — процеси запускають, стратегія розробляється, ми за все хороше проти всього поганого, 4 з 6 у команді ветерани (апеляція до авторитету).
По-друге. Пан міністр не вірить у психологів, називаючи це маркетинговою історією, але номінально транслює усталені наративи про реабілітацію, яка починається з сім’ї, бо так зараз прийнято. Ну і не розуміючи, що таке військовий психолог і яка його роль у реабілітації ветерана, він вважає їх чимось принципово іншим і тому робочим, на відміну від простих психологів у яких він не вірить.
Ще Кім сказав про підвищення криміногенної ситуації після війни, як 100% доконаний факт. По-перше, після великих воєн дійсно завжди піднімається рівень злочинності. Просто пін Кім, як і багато хто, майже ставить знак = між зростанням злочинності та роллю в цьому саме ветеранів. Країна у стані важкої війни — сприятливе середовище для різного роду криміналу, всіх рівнів. Це призводить до того, що наявні ДО війни кримінальні структурни просочуються до владних інституцій (особливо у віддалених регіонах), міцнішають та розповсюджують свій вплив далі. Низовими робочими лошадками є ті самі “тітушки” які в основному не пішли в сили оборони, а наприклад знайшли підробіток у ГШР відбивателей від ТЦК. Ну і так, якась кількіість дрібної злочинності все ж опинилася в армії (і навіть у СБУ) і після війни вони просто повернуться на стару роботу. Погіршення економічного стану штовхає людей на дрібні злочини, що теж впливає на післявоєнну статистику. І тільки в кінці цього списку стоїть ветеран, який після війни, замість того, щоб повернутися на свою “нормальну” роботу стане злочинцем.
Проте, саме останнього покажуть у новинах, зробивши акцент на його військовому досвіді. Ветерани злочинці, хоча й і є сильно меншою частиною злочинного світу, будуть найпомітніші. Потім Гончаренко почне хрестовий похід проти ветеранського криміналу і катівні у реабілітаційних центрах теж “з’являться”. Суспільству буде легше бачити у криміналі ветеранів, аніж своїх кумів. Деякі продавці самооборони вже багато років спекулюють на загрозі ветеранських банд, якщо що.
“Щойно для вбивць починає закінчуватися термін давності, звинувачення висувають жертвам”. (с) Гюнтер Грасс
Чи розуміємо ми те, що хтось із наших побратимів потім стане злочинцем? Так. Бо це історична статистика (яка у орків буде екстраординарно високою), але чи говоримо ми про це так, як пан Кім? Ні. І ось тут якраз і видно, чому міністром ветеранів має бути ветеран, бо він скоріше буде розуміти принципи комунікації зі своєю аудиторією. Ми всі не застраховані від необачного слова і від того, що нас хибно зрозуміють (особливо, якщо хочуть), але людина не з війська просто не знає про базові речі та поняття.
В інших умовах, такі висловлювання можна було б назвати просто поганою комунікацією, але при нашій війні, кожне “хитке” слово проти ветеранів може, і буде, використано росією проти нашої обороноздатності.
Психіатр Джонатан Шей (чиї книги я раджу*), працюючи десятки років з ветеранами так каже про початок своєї роботи — “коли я тільки почав служити ветеранам, то…”. Зверніть увагу на формулювання, воно разюче відрізняється від слів, з яких почався цей допис.
*Книги: “Ахіллес у В’єтнамі” про психотравмування та “Одіссей в Америці” про повернення та реабілітацію.
Стріляй/Читай
Про ветеранів краще говорити без ветеранів.
Це колись сказав сивовусий дядя психолог на конференції і з ним багато хто погодився, тому годі дивуватися міністру ветеранів який ним не є. Тож я подивився інтерв'ю Віталія Кіма.
По-перше, інтерв’ю мала за головну мету дати змогу розповісти про себе головному герою. Дійсно якоїсь важливої чи трохи корисної інформації там немає — процеси запускають, стратегія розробляється, ми за все хороше проти всього поганого, 4 з 6 у команді ветерани (апеляція до авторитету).
По-друге. Пан міністр не вірить у психологів, називаючи це маркетинговою історією, але номінально транслює усталені наративи про реабілітацію, яка починається з сім’ї, бо так зараз прийнято. Ну і не розуміючи, що таке військовий психолог і яка його роль у реабілітації ветерана, він вважає їх чимось принципово іншим і тому робочим, на відміну від простих психологів у яких він не вірить.
Ще Кім сказав про підвищення криміногенної ситуації після війни, як 100% доконаний факт. По-перше, після великих воєн дійсно завжди піднімається рівень злочинності. Просто пін Кім, як і багато хто, майже ставить знак = між зростанням злочинності та роллю в цьому саме ветеранів. Країна у стані важкої війни — сприятливе середовище для різного роду криміналу, всіх рівнів. Це призводить до того, що наявні ДО війни кримінальні структурни просочуються до владних інституцій (особливо у віддалених регіонах), міцнішають та розповсюджують свій вплив далі. Низовими робочими лошадками є ті самі “тітушки” які в основному не пішли в сили оборони, а наприклад знайшли підробіток у ГШР відбивателей від ТЦК. Ну і так, якась кількіість дрібної злочинності все ж опинилася в армії (і навіть у СБУ) і після війни вони просто повернуться на стару роботу. Погіршення економічного стану штовхає людей на дрібні злочини, що теж впливає на післявоєнну статистику. І тільки в кінці цього списку стоїть ветеран, який після війни, замість того, щоб повернутися на свою “нормальну” роботу стане злочинцем.
Проте, саме останнього покажуть у новинах, зробивши акцент на його військовому досвіді. Ветерани злочинці, хоча й і є сильно меншою частиною злочинного світу, будуть найпомітніші. Потім Гончаренко почне хрестовий похід проти ветеранського криміналу і катівні у реабілітаційних центрах теж “з’являться”. Суспільству буде легше бачити у криміналі ветеранів, аніж своїх кумів. Деякі продавці самооборони вже багато років спекулюють на загрозі ветеранських банд, якщо що.
“Щойно для вбивць починає закінчуватися термін давності, звинувачення висувають жертвам”. (с) Гюнтер Грасс
Чи розуміємо ми те, що хтось із наших побратимів потім стане злочинцем? Так. Бо це історична статистика (яка у орків буде екстраординарно високою), але чи говоримо ми про це так, як пан Кім? Ні. І ось тут якраз і видно, чому міністром ветеранів має бути ветеран, бо він скоріше буде розуміти принципи комунікації зі своєю аудиторією. Ми всі не застраховані від необачного слова і від того, що нас хибно зрозуміють (особливо, якщо хочуть), але людина не з війська просто не знає про базові речі та поняття.
В інших умовах, такі висловлювання можна було б назвати просто поганою комунікацією, але при нашій війні, кожне “хитке” слово проти ветеранів може, і буде, використано росією проти нашої обороноздатності.
Психіатр Джонатан Шей (чиї книги я раджу*), працюючи десятки років з ветеранами так каже про початок своєї роботи — “коли я тільки почав служити ветеранам, то…”. Зверніть увагу на формулювання, воно разюче відрізняється від слів, з яких почався цей допис.
*Книги: “Ахіллес у В’єтнамі” про психотравмування та “Одіссей в Америці” про повернення та реабілітацію.
Стріляй/Читай
У багатьох є новорічні фільми, які вони передивляються взимку. Я минулого року знайшов собі зимню книгу.
Це збірка есеїв по темі Йолю, традицій, їхнього впливу на культура новорічних свят і так далі. Можливо, не всі з секцій однаково цікаві, але деякі ну прям дуже амтосферні та прикольні.
“Лунають пісні й оповіді, у мерехтінні вогню тіні на стінах танцюють, немов самі духи долучаються до нашої радості. Ми сміємося й співаємо без причини, бо сам факт спільної присутності вже є достатньою причиною для щастя. У цю ніч дорослі знову дозволяють собі дивуватися кодній іскрі як діти, мріяти без меж, щиро радіти простим речам”.
Не знаю, чи є\буде додатковий наклад, але прямо раджу почитати зимовими вечорами.
Стріляй/Читай
Що робити із сестрою, яка дарує тобі фото дупці твого кота?
З мінусів - дупа
З плюсів - кіт
Стріляй/Читай
Кожна попередня війна позначилася на культурі та психології людства.
Це культурні коди, архетипиі та те, як проявляють себе захисні
механізми психіки. Є цікаве дослідження яке виводить залежність високої частоти розлучень батьків мого покоління від психотравмуючого впливу Другої Світової. Скоріш за все, ви не чули про “Надзвичайний стан у Малайї”, але ви знаєте про “спалахи В’єтнаму”, знаєте Ремарка і те, що його книжки спалювали. Іноді конфлікти називають ніяк інакше аніж Хрестовий Похід (Crusade), а досвід воєн США на Близькому Сході позначився на серіалі Персні Сили. Навіть якщо ми не знаємо що саме за слід в загальній культурі глобалізованого людства залишила та чи інша війна, він там є.
Коли війна закінчується, вона стає частиною ноосфери (вибачте на слові). Як сказав би, народжений ветеранським розумом, Гендальф — слід нашої війни, що вона залишить в колективній психології людства, прихований тінями. Бо ж є два сценарія подій: наша перемога і тисяча відтінків поразки.
В разі перемоги історія отримає рідкісний приклад того, як маленький аутсайдер зміг подолати величезного чорного монстра, хоча ніхто в те й не вірив. Навіть він сам охрінів від того, що жене монстра копняками до темної печери десь в холодних пустках. Наша психіка таке любить, ми для задоволення цієї екзистенціальної потреби вигадали цілий жанр — фентезі.
В майбутньому політики будуть пропонувати згуртуватися навколо якоїсь ідеї і казатимуть: «Разом ми колись перемогли путінську росію! Давайте згадаємо ті славні часи єдності і…». Всі ці хаймарси, хорнети та поставки ПАК-3 колись стануть символом дружби народів, того як взаємопомічь різних держав здолала зло. Якщо до Землі прилетить флот ворожих прибульців, то це буде момент, коли згадають війну в Україні. Після перемоги багато хто захоче ретроспективно прийняти в ній участь. Можливо, у наступного канцлера Германії, раптово для його мами, знайдеться українське коріння…
Але за тінями майбутнього може чатувати інший сценарій. Можливо, десь біля вашого дому висить жовто-блакитний прапор, — символ вільної держави, — уявіть як його зриває бурят в горці і кидає у вогонь палаючої автівки, або знімає полицейский из военной комендатури района, чи він просто зникає вночі, бо хазяїну дома стало страшно після одного телефонного дзвінка.
В такому разі не буде ніякого Давида у вишиванці. В історії залишиться ще одна громадянська війна двох братських народів, один із яких збився зі свого шляху, а старший його вчасно врятував. Майже безкровно освободители Украины смогли очистить русские города от наемников и террористов, которые творили зверства в Буче, пытаясь обвинить в убийствах мирного населения русских военных. Вражеская пропаганда пыталась выставить СВО как агрессивную войну, но…
Можливо десь на заході і будуть ті, хто пам’ятатиме, що 2022 почалася війна в якій прийняло участь дуже багато людей, котрі намагалися захистити свій дім і долю родин, але це буде просто поглядом на громадянську війну всередині одного руського етносу, а в таких випадках все дуже неоднозначно, винні обидві сторони, та й всієї правди ми ніколи не дізнаємося.
З чим наш ворог вміє працювати так це із пластичністю інформації. ІПСО, викривлення, спотворення і брехня особливо гарно працюють тоді, коли вже не залишилося сміливців, що можуть їм заперечувати. Ворог робив це раніше. Він почне знищувати, подекуди фізично, нарратив про подолання монстра, вимарувати з історії цю велику війну, зводячи її до переможного маршу Україною, що просто злегенька затягнувся. Як і до цього, росіяни намагатимуться зробити твіст кольорів, називаючи геноцид звільненням, а Олешки воз’єднанням. Ось, що може визирати з тіней.
Існує багато способів того, як допомогти нам уникнути другого сценарію. І лише один, що гарантовано його наблизить — не робити нічого.
Ця війна позначиться на людях, окремих особистостях, соціальних групах, вплине на конктекст багато чого. Якщо вплив цей буде негативний, той, що із другого сценарію, то переживати його буде втричі болючіше, якщо знати, що ти мав шанс бодай спробувати цього не допустити. Мав, але не використав його.
Стріляй/Читай
ШОК та СЕНСАЦІЯ! Цілий Офіс Війсьвовчого омбудсмена провів дослідження про вплив тривалого перебування на позиціях на солдата.
Загалом, навіть речі які здаються очевидними потребують досліджень та якогось чисельного вираження, але такі дослідження проводилися стільки разів і описані так добре, що… ну можна було просто прочитати.
Классикою в цій справі вважаються роботи Самюеля Стауффера. Його дослідження охопило майже півмільйона солдат, що билися у ДСВ. Книга на їх основі “Американський солдат: бій та його наслідки”.
Потім, на початку вісімдесятих, виходить книга “Герой чи боягуз” Елмара Дінтьера. Тут грубо кажучи показані ті самі цифри, бо людська природа не змінилася за цей час. Дослідження ОВО, просто підтверджують (якщо не копіюють) висновки ще другої світової війни — 30 діб безпосередньої участі\перебування на позиціях, це граничний рівень для людини, потім (до речі ще й згадати Закон Йєркса-Додсона) відбувається стрімке та стійке зниження його боєздатності. Та й основні фактори стресу, які “виявило дослідження” ну тупо ті самі, про які писали весе двадцяте сторіччя, а потім і двадцять перше.
Як і багато чого у нашій військовій культурі, те, що стосується психології військовослужбовця, перебуває наче у вакуумі — до сьогоднішнього дня нічого не існувало, ніхто нічого не знає, всьому вчимося на пролитій крові. Хоча чого я дивуюся, якщо у нас є курси військової психології за три дні.
P.S. От тут їх допис
https://www.facebook.com/militaryombudsmanua/posts/pfbid034LcyyMVTHimTC1B7cbm5osDfxUDmWno1G5qXtWLg1MLRueSAtoD7toS7fXmmjjphl
Стріляй/Читай
Я не дуже розбираюся в історії, а політикою взагалі не цікавлюся, поможіть розібратися.
Що це “за собьітия 22 года”? Я пам’ятаю раніше часто казали про якісь “всем известньіе собьітия 14-го” або “после начала собьітийй в Донбассе”. Про що це? Що такого сталося, що у цього немає назви? Може є якась релігійна заборона? Може закон якийсь вийшов, а я не в курсі.
Просто я дуже часто чую оце формулювання про “собьітия”. Я, наприклад, знаю про те, що у 2014 році росія напала на Україну, почавши війну, а в 2022 сильно її ескалювала і це називають повномасштабний вторгненням росії в Україну, але для опису цього є просте слово — війна. Ми навіть точно знаємо хто на кого напав (ну не олігофрени знають), а тут якість “собьітия”... Дуже прошу, поможіть розібратися.
Стріляй/Читай
І до речі, як раз до попереднього допису. От ідеолог війни проти України Дугін як раз про це.
Стріляй/Читай
Арахамія, цукор та психологія.
В контексті операції “Карфаген” та реакції на борщагівський цирк, мені згадалась одна ситуація з 2022 року.
Мій підрозділ оплатив деяке спорядження, що ми замовили в Ізраїлі, і нас на оплачену суму кинули. Я написав у Fb про цю ситуацію і… деякі мої знайомі почали писати мені в особисті що я гнида така продався Зеленському, про вступ до партії Слуга Народу і всяке таке. Я звісно здивувася і зазвичай, оскільки я людина доволі доброзичлива, то намагаюся зрозуміти в чому причина такої поведінки. Але в той момент я їхав на задачу під лисичанський НПЗ і мені було не до внутрішнього світу цих знайомих, тому послав їх нахуй та забив.
Пройшло кілька років і ті знайомі спробували якось налагодити стосунки, але я припомнив їм їхні закидони і виявилося, що вони зробили висновки по одному коментарю якогось David Braun під моїм постом. Того дня я дізнався, що Девід Браун це аккаунт Давида Арахамії. На моє питання “ви шо двоє єбанулись тоді?” знайомі нічого толкового не відповіли. При тому, що один із них це дуже, ДУЖЕ, розумна людина.
Суть звісно ж у психології. Може у вас таке було, а може ви подібне бачили: людина хоче схуднути тому вирішує відмовитися від цукру. Це неприємно, солоденького все ж хочеться і тут якось само собою вигулькує у пам’яті факт того, що мозок споживає від 30% до 146% всієї енергії організма і оскільки вам треба попрацювати над документом то зараз, звісно в якості винятку, можна з’їсти морозива. Мозок люб'язно підкинув вам обгрунтування бажаної дії. Що ж станеться, якщо хтось спробує стати між вами та морозивом, нагадавши про вчорашню обітницю “не їсти солодкого”? Ви розгніваєтеся на нього і тут теж якось само собою цей гнів буде мати логічне підґрунтя. Можливо воно з’явиться навіть легше ніж у випадку з морозивом.
Агресивна поведінка, це одна з трьох вроджений програм зміщеної активності при стресі. Саме тому ми кричимо на тумбочку об яку вдарились ногою. Прояв гніву дає нас стресорну розрядку чисто на фізіологічному рівні. Гніватися приємно. Проте, якщо ви просто на когось волаєте, то ви, ну, зла людина, а нікому не хочется буди злим, тому наш мозок перетворює злість на праведний гнів — підкидаючи причини для цього, обгрунтування. Навіть самі кончені росіяни шукають морального права на свої дії.
Але з вираженням гніву (особливо інструментальною агресією) є кілька проблем. Наприклад, об’єкт гніву має знати про те, що він от таке гамно і ми його не любимо\зневажаємо\ненавидимо. Тому, найчастіше гнів перемикається не на реальне джерело злості, а на того, хто ближче, хто може знати про гнів та кому буде не все одно на нього. Найкращі об'єкти тут звісно близькі та друзі, але якщо підходящих немає, то на допомогу прийдуть соціальні мережі. Соціальні мережі ще й надають змогу БЕЗПЕЧНО виражати гнів, взагалі не думаючи про форму, аргументи та формулювання. Всім відомо, що люди кажуть у соц.мер. те, чого ніколи б не сказали особисто.
Росіяни для нас загалом дуже знеособлена загроза, якій наплювати на наші емоції, тому мозок шукає когось поближче та безпечніше. Що важливо, цей механізм легко обходить інтелект, ба навіть його використовує — інтелектуалізуючи причини для приємної, хоча й деструктивної, поведінки.
Стріляй/Читай
Та війна ніяк на мене не вплинула...
Стріляй/Читай
Принагідно нагадую: ІПСО на базовому рівні спирається на дві людські емоції — страх та гнів.
Не обов’язково в лоба, напряму. Наприклад, вам показують собачку зі зламаною лапкою, що викликає у вас відчуття жалості та співчуття. Потім, одразу, показують того, хто песика образив і енергія співчуття перетворюється на гнів. По-перше, про лапку песика можуть вже і забути, бо покарання важливіше за лікування. По-друге чи дійсно ця людина взагалі песика бачила, не то що ламала йому лапку, вже неважливо. Розрядка гніву дуже приємна, особливо на довгих дистанціях дії хронічного стресу.
Тому, на тому ж таки базовому рівні, першим ешелоном оборони є прийом метамислення. Якщо я злякався або розгнівався, мені треба відповісти на питання, ЩО САМЕ викликало цю емоцію. Я розгнівався на того, хто образив песика. А хто ж саме показав мені лапку песика, та вказав на людину, що тваринку скривдила? Очевидно (не для всіх), що якби завтра Олег Царьов виступив би за захист песиків, то ми б відразу почали шукати, яким же чином собачки можуть допомогти у знищенні українського народу. Бо така суть Царьова — знищувати український народ.
Ми звикли, що наші емоції НАШІ. Але в світі метамодерну це геть не так і на нас діють дуже багато сил.
Ще ІПСО використовує такий механізм: людині категорично не подобається думка, що нею можуть маніпулювати. Тому людям притаманно або заперечувати інформаційний вплив взагалі, применшуючи важливість когнітивного шару війни, або вважати конкретно себе, такого вумненького, невразливим до нього. Тож якщо ви вкажете на маніпулятивний характер новини\події та те, що реакція на нього у людини викликана спеціально, то людина з радістю розрядить свій гнів на вас.
Не думаю, що хтось із тих, хто бачив геноцид у Руанді, може поблажливо ставитися до того, що та як говорять у ЗМІ. До речі, проц е є гарна книга Р. Даллєра “Рукостискання з дияволом”.
Стріляй/Читай
Я багато разів бачив Трампа.
В основному у війську, звісно ж. Бо майже будь-яка армія дуже трампофрендлі. Вочевидь трампи яких я бачив не булли з такої дурноватою зачіскою та й звали їх не Дональдом.
Суть Трампа Д. та всіх інших трампів, проявляється там, де вони можуть нести абсолютну, мракобісну маячню, але через соціальний статус їм ніхто не може заперечити, адже на настільки мракобісну та абсолютну маячню сказати можна тільки “ну ти ж олігофрен”.
Коротко справка: міномет (незалежно від калібру) працює наступним чином: міна, за рахунок вибуху порохів виштовхується з канала ствола, летить якийсь час вгору, а потім падає вниз. Деякі міни можуть вибухнути одразу при контакті з поверхнею, деякі з невеликою затримкою, а деякі можна “запрограмувати”, щоб вони вибухнули над землею, вражаючи уламками живу силу. Останній тип називається “повітряний підрив”. А де літають ворожі дрони? У повітрі! Тож, чувак у погонах, агресивно та безапеляційно вимагає від артилеристів збивати дрони мінометними пострілами… у повітрі, бо повітряний підрив.
Як ви розумієте, логічно пояснити цьому трампу в чому він помиляється та як сильно, неможливо. Логіка діє тільки там, де неможливо задавати статусом.
У мене колись був викладач у ВУЗі, який на парі почав розповідати про слов’яно-аріїв, “ведьма от слова ведать” та автентичність Велесової Книги. Звісно, якби це було в іншому соціально контексті, то його можна було б на сміх підняти, але в той момент він міг на 100% побути трампом. Путін якось був просто еталонним трампом, коли на питання Кінга, що сталося з човном “Курськ” відповів “Она утонула”.
А тепер найсумніше. Оця трампівська самовпевненість, дуже великою кількістю людей сприймається як риса сильної характером людини. При чому навіть коли очевидно, що трамп ригає хуйню, саме те, як впевнено та ігноруючи суспільну думку цін це робить, в очах спостерігача, хай і не надає йому правоти, але шарму та симпатичності так. Я знав одного офіцерчика, який прямим текстом казав, що власна думка йому важливіша за пояснення будь-якого фахівця і вам би стало страшно, якби ви знали скільки від нього залежало. Думаю, він би самого Трампа перетрампив, якби вони зустрілися.
Трампізація починається там, де закінчується особиста відповідальність і найстрашніше, що деяким трампи дійсно подобаються.
"Невігластво робить людей сміливими, а роздуми — нерішучими". (с) Фукідід.
P.S. Якщо не читали, то починайте книгу “Психологія військової некомпетентності”.
Стріляй/Читай
По-перше отримав отаку ілюстрацію для нової книги і вона видається мені до біса крутою!
По-друге, для нового накладу “Стежок мерців” вирішили зробити додатковий тур коректури. Висновки з нього такі, що для наступної книги я буду якось міняти формат цього етапу випуску книги.
Стріляй/Читай
По хронометражу бачу, що тема освітлена побіжно, та без важливих деталей.
Стріляй/Читай
Бронежилети, Толкін та “Анігіляція”.
Військовим\ветеранам і так важко дивитися всякі бойовики, бо вони бачать забагато деталей, є цілий жанр на ютубі коли військові дивляться якісь такі фільми і ржуть над факапами. Я вмію миритися у фільмах багато із чим, але одна деталь мене прямо от вибиває — коли видно, що у героїв немає плит у бронежилетах. Ну прям все, фу. Якого дідька хоча б страйкбольний муляж полінувалися вставити?!
Толкін у своєму ессеї “Про чарівні історії\казки” використав термін вторинної віри, опонуючи поняттю добровільного зменшення недовіри (але не про це сьогодні). Це інструмент отримання задоволення від вигаданої історії. Так, у цьому світі є дракони, щоб я в них повірив, просто не підсовуйте мені під носа відверту нелогічність їхньої біології або поведінки. У військового в фільмі\книзі можуть бути якісь особливості, але плита в бронежилеті має бути! Окрім “Падіння чорного яструба”, звісно.
Нещодавно з другом глянули фільм “Анігіляція”, що по книзі Джеффа Вандермеєра. З його книг я читав тільки “Дивопис” тому можливо в романі, який екранізували, все було краще, але в фільмі є жахливий вбивця вторинної віри, і треба сказати, що він ну дуже розповсюджений у літературі, кіно та іграх. В Анігіляції за три роки військові, які були залучені до експедицій у аномальну зону, не спромоглися нормально організувати рейди у цю саму зону, хоча це зміг би спланувати командир взводу розвідки бкдь-якої ОМБр.
Бо загалом автори взагалі не розуміють роботу військових (та екстрених служб загалом, як і наукових експедицій теж), яка вже від рівня командира відділення полягає у зборі інформації, її аналізі, прийнятті рішення та організації втілення того рішення у життя. Для пришвидшення дій у критичних ситуаціях є всілякі протоколи та алгоритми MARCH, TLP, RIGS+SOSRA і так далі, від першої допомоги і до організації штурму. Як казав, навіть командир взводу, після того як у Мерехті зникла попередня група або дві (по сюжету більше 10) не полізе просто так “в той бік”, а організує поступову розвідку, аналіз отриманої інформації і так далі.
Авторам з одного боку лінь розбиратися у військовій науці, а з іншого, занадто вже зручно використовувати два сталих архетипа військових — тупий з квадратною щелепою, який тільки стріляє\підриває та “ПТСРний сержант Ілаєс”, наче розумний, але занадто вже жертва війни на якій не хотів бути.
Є ще таке кліше бойовиків\фантастики — якщо з’являється якась тактична група спецназу, то вмре вона максимально швидко та тупо. У Джон Вік 3, це ну дуже сильно кидається в очі під час сцени штурму готелю. Вік атакує з-за кута чувака який проходить повз. Навіть на найнижчому рівні розуміння тактики, цей чувак має продивитися найближчу загрозу, себто зазирнути за кут. Дуже нубська помилка руйнує сприйняття загрози, бо ти не можеш повірити у те, що Вік зараз воює з професіоналами. Загалом підготовлена та злагоджена тактична група, це дуже велика (а може і нездолання) небезпека для героя.
Де військові дійсно такими виглядають, так це у Роберта Вегнера, у циклі “Оповістки з Меєкханського прикордоння” у главах про Кеннета-лив-Даравит. У главах про гірську варту прям відчувається запах казарми та армійських затягів ))
P.S. Коли писав відповідні частини “Стежок мерців” то прям планував операції з умовною мапою та писав часові графіки, щоб ніде конфузу не вийшло.
Стріляй/Читай
[photo]
Стріляй/Читай
Ситуація bitter sweet.
З одного боку наклад “Стежок Мерців” майже закінчився, залишилося буквально пару десятків примірників. З іншого вартість нового накладу, з урахуванням 1000 примірників, зросла на 50к гривень.
Якось античного поета Есхіла, запитали про самвидав і поет відповів: Хто вчиться, той мусить страждати.
Ну, я пішов по стадіям прийняття…