
Nerd Campfire
Я ненавиджу писати негативні пости, тому щоб заспокоїти трішки себе та вас, тримайте мої улюблені знімки із фоторежиму Queen's Domain. Що що, а фотографувати її було ну дуже цікаво!
Підписники
903
Індекс цитування
0
каналів згадують
Середнє охоплення поста
583
Середнє охоплення реклами
·
У нашій аналітиці
з 20 листопада 2026 р.
Публікації
906 у базі
ERR
64,3%
підписників читають пости
Залучення (ER)
64,3%

Nerd Campfire
Я ненавиджу писати негативні пости, тому щоб заспокоїти трішки себе та вас, тримайте мої улюблені знімки із фоторежиму Queen's Domain. Що що, а фотографувати її було ну дуже цікаво!

Nerd Campfire
Шо забагато, то не добре. Розробники Queen's Domain не зрозуміють причин існування цієї фрази. Один із найдовгоочікуваніших цьогорічних релізів став мені поперек горла прямо на середині трапези. Після того, як я відкашлявся та запив водичкою, покуштувавши його ще раз, я не зрозумів, чи це мені слизову травмувало, чи страва від початку була з гниленьким присмаком. А як все добре починалося. Ще один ідейний спадкоємець King's Field із власним виразним візуальним стилем, чудернацьким острівним сетингом та сильним ухилом у переміщення, навігацію та секрети. І це "добре" тривало доволі довго. Я дивувався тому, як бойова система, взявши за основу повільний темп свого скам'янілого пращура, надбудовувала зверху елементи, що перетворювали її у значно концентрованіший процес. Чи тому, як команді всього лише із двох людей вдалося настільки майстерно реалізувати вертикально - горизонтально - діагонально переплетені між собою локації. Та ще й наповнити їх по вінця секретами для тих, хто любить "читати" оточення. У такому захваті я вже було попередньо записав Queen's Domain не лише у ряд найцікавіших творів свого напрямку, а й почав готувати для неї місце на своєму особистому відеоігровому п'єдесталі, заздалегідь протерши там пил і наполірувавши мармур. Якби ж я знав... Якби ж я знав, що десь посередині мого проходження, весь цей захват розвернеться у діаметрально протилежні емоції. По-перше: нудьгу. Я настільки перенаситився одними і тими ж левел-дизайновими прийомами, секретами
Nerd Campfire
Ви прокидаєтеся від грохоту, що лине немов з-за стінок вашого ж черепа. Вже за мить відносної ясності стає зрозуміло, що гудить і повітря навколо. Це звук металевого левіафана, що тягне вас у своєму нутрі по нескінченній колії до невідомого місця призначення. Крім шуму, в цій голові немає абсолютно нічого. Ні спогадів, ні емоцій, ні знань. На щастя, наступним пробуджується інстинкт прагнення до інформації та впорядковування хаосу, тому навіть ваше оточення допомагає вам заповнити цю голодну пустоту вашого мозку тими крихтами інформації, які воно спроможне запропонувати. Зголоднілим розумом ви хапаєтеся за знання немов за щось матеріальне. Як за щось, що можна втримати, роздивитись, зібрати, та більше не губити. Наприклад… карти? Отримуючи кожну з них, ви не лише пояснюєте для себе правила світу, в якому опинилися, а й отримуєте нові способи взаємодії зі ним. Ці карти — це думки, концепти, знання. Все разом і одночасно нічого конкретного. І коли однієї карти недостатньо, щоб домогтися свого, допоможуть дві, а то і три, одночасно. Вийшовши з купе та поспілкувавшись із іншими пасажирами, ви усвідомлюєте, що сіли на останній потяг людства, за вікнами якого знаходиться колись знайомий світ, реальність якого зараз тріщить по швах під вагою хтонічних сутностей з позамежжя. За звичних умов у схожій відеогрі чисто структурно вашою метою було б взаємодіяти з оточенням і персонажами та обирати опції діалогів, щоб відкривати нові. Добре, що Dreadline Express не така. Основна механіка, а саме карти, — це тут єдиний спосіб спілкування чи взаємодії. Тобто замість того, щоб засипати вас експозицією під виглядом проклікування всіх доступних точок інтересу та діалогових опцій, гра змушує вас використовувати карти та їхні комбінації, щоб сформувати запитання, думку, твердження чи спосіб взаємодії. Поєднання карт міняє контекст ваших дій та слів, а це дозволить знаходити нову інформацію та концепти у вигляді нових карт. Що теж поєднуватимуться із вже наявними у вашій колекції. І вже те, що починалося з однієї доступної опції, перетворюється на сотні потенційних комбінацій. Звісно, у такої системи є серйозна проблема: гравець. А вірніше, конкретний тип його поведінки. Впертого гравця нічого не зупиняє від довгого та нудного підбирання всіх комбінацій карт до всіх точок взаємодії у потязі. Що може швидко перетворити ґеймплейний цикл на рутинне сліпе та монотонне ніщо. Проте Dreadline Express намагається вберегти гравця від такого стрімкого спуску в глибини божевілля, а тому дизайнилась так, щоб деякі концепти пояснювалися одночасно кількома різними комбінаціями, а до багатьох ключових карт та сюжетних рубежів вели кілька різних шляхів. Та крім запобіжного заходу, така ґеймплейна варіативність також присутня тут для збагачення варіативності наративної, через що гра рясніє різноманітними розгалуженнями, варіаціями розвитку подій та закінченнями. Тому, якщо хоч трохи перебороти свій страх перед невідомим і сконцентруватися не на методичному підборі всіх можливих комбінацій карт, а використовувати їх як спосіб висловлення власних думок та гіпотез, Dreadline Express миттєво перетвориться у напрочуд імерсивний детектив, ґеймплейне ядро якого хотілося б дедалі частіше бачити у жанрі.
Nerd Campfire
Castlevania: Belmont's Curse — це саме те, чого я давно хотів від повернення серії! Я полюбив Castlevania та Metroid, в ті часи, коли слово метроїдванія, чи навіть search-action, вживалося менше як маркетинговий тег і більше як спроба якось поєднати за схожими характеристиками відеоігри, яких існувало не так вже й багато у дикій природі. Aquaria, Guacamelee!, Valdis Story, Momodora та інші тодішні інді-метроїдванії виходили в той етап відеоігрової історії, коли серія Castlevania вже доживала відчайдушні спроби експериментів над власною ж формулою. Через це, наперекір цьому, чи може й безвідносно до цього, жанр не був навіть на третину таким популярним, яким він є зараз, у пост-голоунайтському світі. Проте з кожним роком зі смерті Castlevania (і часткової відсутності Metroid) кількість інді-метроїдваній зростала, а нові ґеймдизайнерські рішення нагромаджувалися на наше уявлення про жанр, поступово віддаляючись від конкретних речей, що були притаманні його предкам, але зберігаючи основну філософію. А гучний успіх Hollow Knight не лише привернув ще більше уваги до жанру, а й відкрив дорогу численним майбутнім проєктам та підсвітив старі. Проте зараз, коли це стосується виходу нових Метроїдів та Каслваній, люди намагаються розділяти порівняння їх із попередніми ітераціями та порівняння із сучасними метроїдваніями на два окремі дискурси. Я ж думаю, що еволюційно найбільше сенсу порівнювати їх із обома цими крайнощами. Castlevania стійко асоціюється конкретно із жанром метроїдванії, але так уже сталося, що ця серія давно не є чимось однорідним, бо складається з ігор у різних стилях та жанрах. Від лінійних і нелінійних платформерів до кінематографічних 3D-екшнів, кооперативної грінділки та навіть файтингу. Ні одна із ігор не містить у собі всіх без винятку елементів серії. Тому хоч на перший погляд Belmont's Curse може здатися просто ще однією метроїдванією, до якої зверху приліпили назву франшизи, на ділі вона чудово передає саме дух Castlevania, поєднуючи аспекти із жанрово різних ігор серії, додаючи трохи від себе та того, чому навчився жанр за цей час. Розробники з Evil Empire взяли з іґаваній великий відкритий взаємопов'язаний світ, але наповнили його лінійними секціями із сильним фокусом на бої та платформинг, що дуже вже нагадують осучаснені рівні із класикваній. Вже лише це створило в мене відчуття, ніби я граю одночасно у дві різні гри серії під соусом інді-метроїдваній. Навіть у деталях Belmont's Curse поєднує різне старе із різним новим. Наприклад, зброя тут ділиться на типи, як і в багатьох іграх серії після Symphony of the Night, але при цьому в по-сучасному стриманій кількості та навіть нагадує апгрейд батога у класикваніях. Баланс пропонує, знову ж таки, по-сучасному, вимогливі бойові енкаунтери та босфайти, які все одно в кращих традиціях серії можна тривіалізувати завдяки вигадливим комбінаціям артефактів, заклинань і зброї. А реалізація самих заклинань та спосіб покращення їх шляхом виконання дуже конкретних вимог нагадують винахідливість системи карт із Circle of the Moon та емоції від полювання за душами в Aria/Dawn of Sorrow. Своєю чергою, підхід до дизайну бойової системи та мувменту відчувається як напрацювання на базі досвіду розробників у Rogue Prince of Persia. А імплементація просторових пазлів в ігровий цикл дослідження взаємопов'язаного відкритого світу взагалі дещо виділяється не те що у серії, а й у жанрі. Belmont's Curse не тільки приймає різносторонність серії як частину власної ідентичності, а й насмілюється додати від себе трохи надбань жанру, назбираних за час лежання Castlevania в труні. І це, насправді, давно було потрібно серії, що загрузла у стабільно цікавих самоповторах та намаганнях адаптувати серію під сучасні ААА тренди. Схоже, що таким і мав бути напрямок її розвитку. Виходить, навіть спроби масштабування франшизи до помпезних кінематографічних блокбастерів і пов'язана із ними кома була необхідна для формування в інді сцені ідей та людей, що будуть розуміти не лише схожість серії із жанром, а й відмінність. Що це, як не метамодерн?
Хочете бачити більше?
Безкоштовно доступні 7 днів динаміки та 10 останніх постів. Історія за 3 місяці й за рік, уся реклама та вивантаження будуть у підписці.
Спробувати TelepostUA