Час історійнаживо

Відкрити в Telegram · @lostanklav

Факти

Останні пости

Час історій

Отже, з понеділка в мене починається відпустка. Ніякі подорожі, нажаль, не планую - надто дорого, враховуючи нинішні ціни на пальне та й на все інше. До повномасштабного вторгнення я проводив невелику лекцію «Війна до писемності» в Музеї археології. Але зараз музей зачинений, а експонати перебувають у сховищі. Тож теоретично можна було б організувати офлайн-зустріч у Києві. Залишилося тільки придумати цікавий формат, знайти безпечне місце та, власне, з’ясувати, чи буде це взагалі комусь цікаво. Буду думати.

Час історій

1887–1888 роки. Німецький фізик Генріх Герц експериментально доводить існування електромагнітних хвиль, передбачених Джеймсом Максвеллом. Сам Герц не бачить особливих перспектив їхнього практичного застосування, адже для нього це насамперед підтвердження фізичної теорії. Людство ще навіть не здогадується, навіщо йому ці хвилі знадобляться. 1890 рік. Французький фізик Едуар Бранлі створює когерер - пристрій, здатний реагувати на електромагнітні хвилі, який стане одним із перших практичних радіодетекторів. Щоправда, після спрацювання його потрібно струшувати, щоб повернути у вихідний стан. Майбутнє бездротового зв’язку вже проглядається, хоча поки що потребує періодичного постукування по обладнанню. 1894 рік. Британський фізик Олівер Лодж демонструє бездротове передавання сигналів на десятки метрів, удосконалює когерер, експериментує з приймачами та передавачами й показує, що електромагнітні хвилі придатні не лише для красивих фізичних експериментів, а й для передавання інформації. 1895 рік. Індійський фізик Джагадіш Чандра Бозе в Калькутті експериментує з міліметровими хвилями, частоти яких сягають десятків гігагерців. Він демонструє передавання сигналу крізь стіни, дистанційно приводить у дію дзвінок і запалює порох. Тобто поки одні фізики тільки обмірковують можливість бездротового зв’язку, Бозе вже має радіодетонатор та мікрохвильову сигналізацію. 1895 рік. Російський фізик Олександр Попов демонструє пристрій для реєстрації електромагнітних хвиль, побудований із використанням когерера Бранлі. Його приймач реагує на електричні розряди, а спеціальний механізм автоматично струшує когерер після спрацювання, повертаючи його в робочий стан. Попов використовує цей пристрій для реєстрації атмосферних електричних розрядів, згодом він продовжить експерименти з бездротовим передаванням сигналів, а демонстрація 7 травня 1895 року стане в росії офіційною датою винайдення радіо. 1896 рік. Італієць Гульєльмо Марконі подає у Великій Британії патентну заявку на систему бездротового телеграфу. На відміну від багатьох колег, його цікавить не стільки фізика процесу, скільки можливість створити засіб зв’язку, який можна виробляти й продавати. 1897 рік. Олівер Лодж продовжує експериментувати з радіозв’язком у Ліверпулі, причому з університету він передає сигнали додому, зокрема щоб повідомити дружину про своє повернення з роботи. Людина вже мала СМС поки ви ще не знали про реєстрацію. Але на цьому Лодж не зупиняється, оскільки його апаратура створює перешкоди в сусідніх телефонних лініях, через що експерименти зрештою доводиться припинити. Таким чином, британський професор не лише користувався бездротовими повідомленнями задовго до появи мобільних телефонів, а й почав працювати як РЕБ на півставки. 1899 рік. Марконі встановлює радіозв’язок через Ла-Манш, і технологія поступово виходить із лабораторій, перетворюючись на повноцінний засіб зв’язку, насамперед для кораблів, яким більше не потрібен кабель до берега. 1901 рік. Марконі повідомляє про приймання першого трансатлантичного радіосигналу. Щоправда, обставини цього експерименту досі викликають дискусії, але вже незабаром бездротовий зв’язок на величезних відстанях стане реальністю. 1909 рік. Марконі разом із німецьким фізиком Карлом Фердинандом Брауном отримує Нобелівську премію з фізики за внесок у розвиток бездротової телеграфії, яка на той момент уже перетворилася з лабораторної цікавинки на технологію міжнародного значення. XX–XXI століття. Людство широко використовує радіомовлення, телебачення, супутниковий зв’язок, мобільні телефони, Wi-Fi, щоб підтримувати міжнародний срач про те, хто ж насправді винайшов радіо: Попов чи Марконі. Герц, Бранлі, Лодж і Бозе, дивляться на все це з офігіванням.

Час історій · репост

На думку істориків вирішальним фактором, який вплинув на програш Наполеона у битві під Ватерлоо стали неохайно заповнені картки вогню в 3 пішому гренадерському полку та відсутність форми 26 у квартирмейстера 7 гусарського полку Читайте нас там, де зручно 😉 ❗️https://t.me/FKuzmuka ❗️https://www.facebook.com/FKuzmuka ❗️https://x.com/FKuzmuk

Час історій

А в цьому архівному відео, можна побачити процес застосування та ефективність штормової олії.

Час історій

Використовували переважно рослинні олії, риб’ячий жир і ворвань, хоча експериментували й із мінеральними оліями. Ефективність залежала від властивостей речовини, а також від вітру, хвиль і способу її поширення поверхнею води. Сучасне пояснення спирається на фізику поверхневого натягу та ефект Марангоні. Вітер передає воді енергію, зокрема через дрібну капілярну брижу, яка створює шорсткість поверхні та бере участь у розвитку більших хвиль. Тонка олійна плівка змінює розподіл поверхневого натягу: коли хвиля стискає або розтягує її, виникають дотичні сили, які протидіють руху поверхні й сприяють розсіюванню енергії дрібних хвиль. У результаті брижа згасає, а за певних умов послаблюється й обрушення гребенів більших хвиль. Тож фактично античні мислителі не знаючи гідродинаміки, рухалися в правильному напрямку: Арістотель шукав причину в ослабленні дії вітру, а Плутарх - у зміні властивостей самої водної поверхні. Їхні пояснення були неповними, але спостереження виявилося правильним. Щоправда, сьогодні навмисне скидання олій і нафтопродуктів у море суворо регулюється міжнародними природоохоронними нормами. Конвенція MARPOL обмежує такі скидання, хоча й передбачає винятки, зокрема для забезпечення безпеки судна та порятунку людського життя.

Час історій

Протягом багатьох століть моряки використовували доволі незвичайний спосіб боротьби зі штормом - виливали за борт олію або тваринний жир, щоб заспокоїти море. І що цікаво, цей метод справді працював, хоча й зовсім не так, як можна було б подумати. Одну з найдавніших письмових згадок про властивості олії заспокоювати воду залишив Пліній Старший у I столітті нашої ери. У своїй «Природничій історії» (книга II, § 234) він писав: «Уся морська вода заспокоюється від олії, і тому водолази випускають її з рота, оскільки вона пом’якшує неспокійну стихію та приносить із собою світло». А ось Плутарх, який жив наприкінці I - на початку II століття, у «Природничих питаннях» присвятив цьому явищу цілий розділ - «Чому олія, вилита в море, робить його прозорим і спокійним?»: «Чи не тому, що вітри, ковзаючи по гладенькій олії, втрачають силу й не утворюють хвиль? Таке пояснення може бути прийнятним щодо того, що відбувається на поверхні. Але кажуть, що водолази набирають олію до рота, а коли випускають її, на глибині стає світліше і вода робиться прозорою. Отже, ковзання вітрів тут не може слугувати поясненням». Плутарх розбирав гіпотезу Арістотеля, за якою гладенька поверхня олії не дає вітру передавати рух воді, але вказував, що вона не пояснює ефекту, який спостерігали водолази. Тому припускав, що олія розгладжує нерівності водної поверхні або усуває неоднорідності повітря, змішаного з водою. У трактаті «Про первинність холоду» він також звертався до цього явища, розглядаючи властивості води та повітря. У XVIII столітті цим ефектом зацікавився Бенджамін Франклін. Під час морського переходу він помітив, що кільватерний слід деяких суден залишається гладеньким, хоча навколо гуляє вітер. Капітан пояснив це тим, що коки вилили за борт жирну воду після миття посуду. Спочатку Франклін поставився до пояснення скептично, але згадав опис Плінія й вирішив перевірити його експериментально. Під час перебування в Англії Франклін провів дослід на ставку в Клепгемі поблизу Лондона. Спочатку він вилив олію з підвітряного боку, але вітер просто прибив її до берега. Тоді Франклін перейшов на навітряний бік і повторив дослід. Приблизно чайної ложки олії вистачило, щоб заспокоїти поверхню площею близько половини акра - приблизно 2000 квадратних метрів. Вода стала гладенькою, немов дзеркало. Якщо розрахувати середню товщину такої плівки, вона становитиме лише кілька нанометрів, хоча про молекулярні шари тоді ще не знали. Франклін продовжував експериментувати, зокрема на озері Дервентвотер, а 2 червня 1774 року в Лондонському королівському товаристві зачитали матеріали його листування з Вільямом Браунріггом та Джеймсом Фарішем під назвою «Про заспокоєння хвиль за допомогою олії». З’ясувалося, що олія не зупиняє шторм і не прибирає велику зиб, але здатна пригнічувати дрібну брижу та зменшувати утворення пінистих гребенів, які заливають палубу. А під водою гладенька поверхня менше спотворює проходження сонячного світла - звідси й ефект «просвітлення», описаний ще античними авторами. Наприкінці XIX століття застосування олії під час штормів уже обговорювали в британському парламенті. У 1888 році наводили свідчення капітанів, які використовували цей метод для захисту суден. Один із них описував шторм у Біскайській затоці, коли хвилі з великою силою обрушувалися на палубу. Капітан наказав підвісити за бортом два полотняні мішечки з олією, яка поступово витікала через невеликі отвори. За його свідченням, після цього хвилі перестали обрушуватися на судно й проходили повз нього, не утворюючи пінистих гребенів. У тих самих парламентських дебатах згадували й випадок 1886 року, коли олію використали біля королівської яхти Osborne, щоб забезпечити безпечнішу висадку принцеси Уельської. Британське Адміралтейство на той час уже видало спеціальний меморандум про застосування олії на морі. А Закон про торговельне судноплавство 1894 року (Merchant Shipping Act 1894) прямо передбачав можливість включення штормової олії до оснащення рятувальних засобів. Це не означало обов’язку кожного судна мати її на борту, але сама практика вже отримала офіційне визнання.

Час історій

До речі, Маршалл мав проблеми не лише зі статистикою, а й із власною біографією. Він стверджував, що під час Першої світової отримав офіцерське звання безпосередньо на полі бою, був наймолодшим лейтенантом американських експедиційних сил і командував двома піхотними ротами, а перемир’я 11 листопада 1918 року в окопі поблизу французького міста Стене. От тільки службові документи свідчать, що він: вступив до армії 28 листопада 1917 року. Служив сержантом роти А 315-го інженерного полку 90-ї дивізії., і його полк переважно займався будівництвом і ремонтом доріг та санітарних пунктів; Офіцерське звання отримав лише у квітні 1919 року, через п’ять місяців після закінчення бойових дій; Навіть його розповідь про зустріч перемир’я в окопі під Стене не витримала перевірки: того дня він перебував у тилу на навчанні. Але він написав книгу про те хто і як стріляв, а хто ні.

Час історій

У 1947 році генерал Джордж Маршалл, начальник штабу армії США під час Другої світової війни, опублікував результати дослідження, згідно з яким лише 25% американських солдатів під час бою стріляли в бік противника, а свідомо цілилися взагалі лише 2%. Причиною був внутрішній психологічний опір людини вбивству собі подібних. Як наслідок, після Другої світової американська армія змінила підходи до стрілецької та психологічної підготовки. От тільки це був зовсім інший Маршалл - Семюел Лайман Етвуд Маршалл, військовий історик і журналіст, який під час війни служив офіцером американської армії. У 1947 році він видав книгу Men Against Fire, у якій виклав свої висновки з нібито проведених раніше опитувань. Проблема в тому, що свідчення його помічників суперечили його розповіді. Зокрема, Джон Вестовер не пригадував, щоб Маршалл систематично запитував солдатів, чи стріляли вони під час бою. У збережених матеріалах Маршалла дослідники не знайшли статистичних розрахунків, які підтверджували б його 25%. Відсутня методика, за якою він проводив підрахунки, а також пояснення, як визначав кількість солдатів, які мали можливість вести вогонь, але цього не робили. Більше того, Маршалл навіть не міг визначитися з кількістю опитаних підрозділів. У 1947 році він писав приблизно про 400 піхотних рот, у 1952-му - вже про 603, а в 1957-му їх раптом стало трохи більше ніж 500. А з 2% тих, хто нібито вів прицільний вогонь, ситуація ще гірша: ця цифра не є результатом «досліджень» Маршалла, хоча її регулярно повторюють разом із його твердженнями, це вигадка «за мотивами». А так все класно. У 1995 році підполковник Дейв Гроссман видав книгу On Killing: The Psychological Cost of Learning to Kill in War and Society, у якій використав твердження Маршалла як одну з основ своєї теорії психологічного опору вбивству. Завдяки популярності книги ця ідея поширилася далеко за межі військової історіографії, потім потрапила в інтернет до доморощених психологів, і понеслось. Ну й останнє. У 2009 році історик Роберт Енген опублікував дослідження Canadians Under Fire, у якому проаналізував свідчення понад 150 канадських піхотних офіцерів часів Другої світової. Отримані результати суперечили твердженням Маршалла про масову відмову солдатів відкривати вогонь. Навпаки - часто бійці витрачали занадто багато боєприпасів і потребували суворішої дисципліни вогню. Тобто ми маємо популярну психологічну теорію, яка десятиліттями поширювалася як науково доведений факт, хоча її основні статистичні показники неможливо перевірити, а методика їх отримання невідома.

Час історій

Зі святом тих, хто завжди прагне більшого, хто готовий іти першим і брати на себе відповідальність, тих, хто не вимагає від підлеглих того, чого не може зробити сам, тих, хто і є хребтом та нервами армії. Зі святом, сержанти!

Час історій

Хвилинка красивого. Варіація на тему словʼянської бойової сокири, (тип 4 за Кірпічніковим) 10-12 століття.

Час історій

Між іншим, нагадаю що якщо вам подобаються ці історії, ви завжди можете мене підтримати. Враховуючи ціни на пальне та все інше - це завжди доречно :/ Реквізити в закріпленій публікації. Дякую.

Час історій

Ми вже говорили про те, що виживання наших предків залежало не лише від особистих здібностей, а й від уміння підтримувати зв’язки, обмінюватися ресурсами та передавати знання. Можливо, саме розвиток цих зв’язків дозволив людським спільнотам зберігати у своєму складі людей, які відрізнялися від більшості, але володіли знаннями та навичками, корисними для всіх. Ми не знаємо, скільки аутичних людей жило серед мисливців-збирачів і чим саме вони займалися. Археологія не дозволяє цього встановити. Але генетичні дослідження свідчать, що частина варіантів, пов’язаних з аутизмом, могла підтримуватися природним відбором. І цілком можливо, що однією з еволюційних переваг людства була не здатність усіх його представників мислити однаково, а здатність людей із різним мисленням жити разом, накопичувати знання та користуватися здібностями одне одного.

Час історій

Серед поширених генетичних варіантів, пов’язаних із підвищеною ймовірністю аутизму, дослідники виявили ознаки позитивного природного відбору. Частина цих варіантів також пов’язана з когнітивними здібностями. Водночас рідкісні генетичні зміни, здатні спричиняти серйозні порушення розвитку, навпаки, зазнавали негативного відбору. Інакше кажучи, природний відбір міг підтримувати певні генетичні особливості через їхні корисні ефекти, навіть якщо в окремих поєднаннях вони збільшували ймовірність розвитку аутизму. Це не означає, що аутизм є необхідною умовою високого інтелекту або що всі аутичні люди мають видатні здібності. Але це дозволяє припустити, що деякі генетичні механізми, пов’язані з аутизмом, могли зберігатися не всупереч природному відбору, а частково завдяки йому. У 2012 році було опубліковано результати дослідження трьох нідерландських регіонів, проведеного групою науковців, до якої входив психолог Саймон Барон-Коен (не плутати із Сашею Бароном-Коеном!!!). Один із них - Ейндговен, великий технологічний центр, де значна частина населення працює в інженерії та інформаційних технологіях. Дослідники зібрали дані про понад 62 тисячі школярів і виявили, що в регіоні Ейндговена зареєстровано 229 діагнозів аутизму на 10 тисяч дітей. Для порівняння, у Гарлемі цей показник становив 84, а в Утрехті - 57. Тобто різниця становила майже три-чотири рази. Барон-Коен запропонував пояснення: люди зі схильністю до систематизації, роботи із закономірностями та технічними завданнями частіше обирають відповідні професії, концентруються в технологічних центрах, створюють сім’ї з людьми зі схожими особливостями та передають частину цих рис дітям. Проте саме дослідження не доводило такого механізму. На результати могли впливати відмінності в діагностиці та обізнаності про аутизм. Тому це радше спостереження, яке узгоджується з гіпотезою, ніж її остаточне підтвердження. І тут ми повертаємося до тієї самої групи з тридцяти людей. Протягом більшої частини людської історії люди жили в невеликих спільнотах, де соціальні стосунки були складними, але коло знайомих залишалося порівняно обмеженим. Людина могла роками взаємодіяти переважно з тими самими людьми, які добре знали її звички, здібності та особливості поведінки. Це не означає, що життя було простим або що аутичним людям тоді обов’язково було легше. Полювання, переселення, небезпеки, конфлікти та необхідність постійно співпрацювати з іншими створювали власні труднощі. А для людей із високими потребами в підтримці давнє середовище могло бути особливо небезпечним. Але характер цих труднощів був іншим. Людині не потрібно було щодня їхати в переповненому транспорті, працювати серед десятків незнайомців, терпіти безперервний шум техніки, штучне освітлення або пристосовуватися до постійної зміни соціальних правил у школі, університеті та на роботі. Натомість її оточували люди, які могли знати, що вона не любить зайвих розмов, погано переносить певні подразники, але чудово розуміється на конкретній справі. Звичайно, це не гарантувало прийняття. Проте створювало можливість оцінювати людину насамперед за тим, що вона робить і яку користь приносить спільноті, а не за відповідністю універсальним правилам поведінки. З появою великих поселень, міст, масової освіти та сучасної організації праці вимоги до людини змінилися. Тепер вона повинна постійно взаємодіяти з незнайомими людьми, пристосовуватися до стандартизованих правил і функціонувати в середовищі, яке далеко не завжди враховує її особливості. І деякі риси, які в одному середовищі могли бути корисними або принаймні не створювати великих проблем, в іншому стали серйозним обмеженням. Можливо, частина відповіді на питання про еволюційне збереження генетичних варіантів, пов’язаних з аутизмом, полягає саме в цьому. Не в існуванні якогось особливого «генія аутизму», а в тому, що людські спільноти могли отримувати переваги від різноманітності способів мислення. І тут ми знову повертаємося до «Історії гостинності».

Час історій

Аутизм трапляється приблизно в однієї людини зі ста, хоча оцінки його поширеності відрізняються між країнами та дослідженнями. Його успадковуваність, за деякими оцінками, становить близько 80%. І тут виникає цікаве питання: чому генетичні варіанти, пов’язані з аутизмом, зберігалися протягом людської еволюції, якщо деякі їхні прояви можуть суттєво ускладнювати життя? Аутизм - це спектр, тому єдиного опису аутичної людини не існує. Серед таких людей є ті, хто не користується усним мовленням і потребує постійної підтримки, і ті, хто працює інженерами, науковцями або керує компаніями. Їхні здібності та труднощі можуть дуже сильно відрізнятися. Проте серед характерних особливостей часто зустрічаються інтенсивне зосередження на певних темах, увага до деталей і закономірностей, схильність до систематизації, потреба в передбачуваності, незвична чутливість до звуків, світла чи дотиків, а також труднощі з розумінням неявних соціальних сигналів. У сучасному світі деякі з цих особливостей створюють серйозні проблеми. Але чи завжди це було так? А тепер уявіть невелику групу з тридцяти людей, які живуть полюванням і збиральництвом. Більшість їхнього життя побудована навколо соціальних зв’язків, обміну, взаємних зобов’язань і розуміння того, хто кому довіряє, хто на кого ображений і з ким варто підтримувати добрі стосунки. Ми вже говорили про важливість усього цього в «Історії гостинності». Саме такі зв’язки дозволяли групам залишатися разом, обмінюватися ресурсами та переживати періоди нестачі їжі. Але групі потрібні не лише люди, які добре розуміються на стосунках. Їй потрібен той, хто здатен годинами обробляти камінь, домагаючись потрібної форми наконечника. Той, хто помічає сліди тварин, повз які пройшли інші. Хто пам’ятає властивості десятків схожих рослин, знає місця сезонних стоянок тварин або помічає зміни в їхній поведінці раніше за решту. І цілком можливо, що деякі з цих людей були не надто вправними в соціальних стосунках. Проте їхні знання та здібності могли бути настільки корисними, що група була зацікавлена зберігати їх у своєму складі. Саме таку можливість досліджувала британська археологиня Пенні Спікінс з Йоркського університету. У своїй роботі вона запропонувала розглядати розвиток людської культури не лише як результат поступового вдосконалення мозку, а й як наслідок здатності спільнот об’єднувати людей із різними способами мислення. Приблизно між 160 і 40 тисячами років тому в археологічних матеріалах простежуються важливі зміни: з’являються нові технології, складніші способи обробки матеріалів, різноманітніші знаряддя та свідчення дедалі складнішої соціальної поведінки. Пізніше, у верхньому палеоліті, ми бачимо ще й надзвичайно деталізовані зображення тварин, спеціалізовані інструменти та складні вироби з кістки, рогу й каменю. Звісно, усе це не виникло одночасно і не мало однієї причини. Але Спікінс звернула увагу на цікаву можливість: частина технологічного розвитку могла бути пов’язана не просто з появою нових здібностей, а з тим, що людські спільноти навчилися краще використовувати вже наявні відмінності між людьми. Людина, здатна надзвичайно довго концентруватися на одному завданні, помічати дрібні закономірності або накопичувати величезний обсяг спеціалізованих знань, могла приносити групі користь, навіть якщо їй було складніше брати участь у звичайному соціальному житті. І для цього зовсім не обов’язково було, щоб усі члени групи мали однакові здібності. Навпаки, різноманітність могла бути перевагою. Це гіпотеза. Ми не можемо визначити за кам’яним наконечником, чи мав його виробник аутизм. Проте сама ідея про те, що когнітивні відмінності могли відігравати роль у розвитку людської культури, заслуговує на увагу. А тепер звернімося до генетики. У 2017 році дослідники Єльського університету Ренато Поліманті та Джоел Гелернтер опублікували роботу, присвячену еволюції генетичних варіантів, пов’язаних з аутизмом. Вони намагалися з’ясувати, як природний відбір впливав на ці варіанти протягом людської історії. Результат виявився цікавим.

Час історій

У 1916 році ця місцевість стала ареною однієї з найтриваліших і найкривавіших битв Першої світової війни - Верденської. Бої тривали з 21 лютого до 18 грудня, майже десять місяців. Безперервні артилерійські обстріли перетворювали землю на суцільне поле вирв. Вибухи вбивали людей, розривали вже поховані тіла, перемішували їхні останки із землею, а наступні обстріли знову засипали все новими шарами ґрунту. Те саме місце могло десятки разів переходити з рук у руки, а загиблі залишалися лежати там, де їх застала смерть. Після війни на колишніх позиціях знаходили величезну кількість людських останків, які вже неможливо було ідентифікувати. Часто не можна було навіть визначити, до якої армії належала людина. Для них і спорудили Дуомонський оссуарій - величезне сховище кісток, будівництво якого завершили 1932 року. Сьогодні в оссуарії Дуомон, неподалік французького Вердена, спочивають останки приблизно 130 000 невпізнаних солдатів, які загинули під час Першої світової війни. Французів і німців. Переможців і переможених. Черепи, стегнові кістки, ребра та хребці, перемішані настільки, що неможливо визначити, кому з них вони належали.

Час історій

У ті давні дні, у ті далекі ночі, у ті роки, коли небо відокремилося від землі, а земля віддалилася від небесних висот; коли людські імена були проголошені богами… Були неймовірні часи, коли людина особисто знала того, хто першим у її поселенні вигадав паркан, почав випалювати глиняний посуд або навчився обробляти мідь. Знала його ім’я, бачила його обличчя і навіть могла бути свідком того, як з’являється технологія, якою користуватимуться наступні покоління протягом тисяч років. Людина бачила те, чого раніше не було в природі, і давала цьому назви. І цілком можливо, що іноді називала нові речі іменами тих, хто явив цьому світу те, чого він раніше не бачив. Скільки імен людей тих неймовірно далеких часів ми досі вимовляємо, навіть не підозрюючи про це? Чи не вийшло так, що слово, яким ми сьогодні називаємо війну, пішло від іншого слова, яке колись було ім’ям надзвичайно войовничого вождя, який настільки запам’ятався сучасникам, що його ім’ям почали називати будь-яке насильство? Згодом його народ зник, мова змінилася, саме ім’я перестали використовувати, але слово залишилося. І це не такий уже фантастичний механізм. Ми досі користуємося словами «бойкот» - від Чарльза Бойкотта, «садизм» - від маркіза де Сада, «силует» - від Етьєна де Сілуета, «кардиган» - від Джеймса Томаса Бруденелла, 7-го графа Кардигана. Просто в цих випадках історія зберегла для нас імена людей та обставини появи слів. Звісно, етимологія слова «війна» не дає підстав припускати саме таке походження. Це лише приклад. І встановити, чи існували подібні випадки десять або двадцять тисяч років тому, практично неможливо. Але мені подобається сама думка, що десь серед тисяч слів, якими ми користуємося щодня, можуть ховатися імена людей, які жили задовго до появи писемності, перших міст і держав. Можливо, ім’я людини, яка першою придумала якийсь спосіб обробки каменю, винайшла нове знаряддя або навчила своїх сусідів робити те, чого вони раніше не вміли. Людей, про яких ми не знаємо абсолютно нічого. Не знаємо, як вони виглядали, чим займалися, що зробили і чому їхні імена запам’яталися сучасникам. Але вони досі живуть у наших голосах.

Час історій

Я не люблю теорії змови, бо в більшості випадків вони тупі та нудні, а всесвіт повний загадок і без них. Але, якщо років через десять з’ясується, що острів Епштейна був не просто місцем розгулу, а частиною операції спецслужб, де з одного боку - представники істеблішменту могли задовольняти свої збочені бажання без зайвих публічних скандалів, а з іншого - на них проводився централізований збір компромату для подальшого впливу - я не буду здивований.

Поки порожньо

Поки порожньо

Відкрити канал у Telegram

Хочете бачити більше?

Безкоштовно доступні 7 днів динаміки та 10 останніх постів. Історія за 3 місяці й за рік, уся реклама та вивантаження будуть у підписці.

Спробувати TelepostUA